Глава 7. Іноді сон стає дійсністю

Уже вкотре прокинувшись від незвичайного сну, я сіла за стіл, щоб дописати фінал мого оповідання, проте щось не складалося…

Я вийшла з запиленої лабораторії подихати свіжим повітрям , сподіваючись придумати кінець цієї дивовижної історії кохання, як тут головний командир сповістив екіпаж про дивну активність інопланетного корабля, що наближається до нас.

Усі відступили, вагаючись, що робити, проте Лідія була непохитна. Її серце одночасно радісно та схвильовано билося. Корабель приземлився неподалік від наукової станції, звідки було видно його, як на долоні. Відкрилися рекреаційні двері космольоту, і з них вийшов високий блондин. Не чекаючи подальших вказівок командира, я йшла до корабля. Незнайомець ішов мені на зустріч. Аж ось ми в метрі один від одного. Це був він.

- Я досі уві сні?

- Тепер ні. 

- То виходить, що мої сновидіння аж ніяк не були вигадкою?

- Так. Це все правда. Ти не уявляєш, як довго я шукав тебе. Намагався пригадати хоч щось про тебе, однак все було марно. Але одного вечора, перегортаючи стару літературу в бібліотеці, я натрапив на книгу, ту саму книгу, що давав тобі. Та цитата «я ладний переплисти океани часу та усю Галактику тільки щоб побачити твої очі знову, вдихнути аромат твого волосся» відтворила все, що намагався стерти час, проте моя любов до тебе виявилася сильнішою….

Вони ще довго так стояли, говорячи про все, що тоді не встигли сказати. Возз'єднані закохані в ніжних обіймах та в пристрасному поцілунку здалеку нагадували єдину малесеньку крапочку, проте в серці вони мали те, чим навіть усі в поєднанні планети та зірки не могли похизуватися.