Глава 12. Варто порозумітися

Глава 12. Варто порозумітися

Даніель

– Поговоримо? – питаю схвильовану дівчину й помічаю її нервовий стан.

Рожеві щоки Марини блищать на світлі. Очевидно, що вмивалася, бо шкіра волога й сяє. Вона зла на мене. Відчуваю, а також бачу це в її карих очах, що вмить запалали гнівом на моє запитання. Але навіть не зважаючи на злість дівчини, вона все одно для мене, наче сонце, – тепла й добра.

– Про що? – раптом пролунало її запитання не без грубощів у голосі.

Знаю, що заслужив. Тому приймаю її лють на себе. 

– Я не очікував, що ти – подруга Аріни. Ти не казала…

– А ти теж не казав, що заручений і маєш наречену, – перебиває мою мову й злісно зиркає карими оченятами.

Але її відповідь доводить зворотнє. Я їй подобаюсь. Моє чоловіче самолюбство піднялося вгору. Посміхаюсь. Мене тішить її гнів. Так, тішить. Як дурень, дивлюсь на дівчину, повністю зачарований нею.

– Чого посміхаєшся? Від чого тобі весело? Від того, що зраджуєш майбутній дружині та обманюєш мене?

– Знаю, що в твоїх очах я саме такий – зрадник. Але в мене з Еллою давно не все гладко… – зітхнув, сказавши їй правду.

– Мене не хвилюють ваші стосунки, – миттєво відрізала.

– Марино, давай таки зустрінемося ввечері й поговоримо в нормальній обстановці.

Дівчина хмикнула й нервово розсміялася.

– Ти серйозно!? Будеш продовжувати й надалі зраджувати нареченій?

– Я їй не зраджую. Одна зустріч у кафе і розмова за кавою – це не зрада.

– Але ти просиш мене про другу зустріч… – знову перебиває, не даючи висловити думку.

– Хіба якщо ти хочеш бути зі мною, то тоді можлива зрада, – підморгую.

– Бути з тобою? Ким? Коханкою? – занадто голосно вигукнула.

– Тихіше. Ми ж не на самоті, – оглянувся довкола, але наше щастя, що нікого немає.

– Отож бо й воно. Краще йди до своєї нареченої і не чіпай мене.

– Марино! – гукнув її, але дівчина вже пішла. 

Вилаявся під ніс і вдарив кулаком у стіну, лякаючи відвідувачів ресторану, які теж прийшли у вбиральню.

«Так, Даніелю! Не вішай носа! Ти просто невдало обрав час і місце для серйозної розмови. От дівчина й пішла, навіть не сказавши, чи погодиться на сьогоднішню зустріч», – подумки себе заспокоюю.

Сходив вимив руки, бо фарба від стіни в'їлася в шкіру при ударі. Заодно й сполоснув обличчя. Витер його сухими серветками й глянув у дзеркало.

«Коли ти таким став?» – пролунало запитання в моїй голові. – «Адже це не від вчорашньої зустрічі з Мариною я почав холонути до Елли. Ні… Це сталося давніше. Мабуть, тоді, коли…»

Я не дав собі навіть подумати про ту страшну рокову помилку, яка віддалила нас з Еллою одне від одного, бо до вбиральні зайшов Адріан.

– Ей, друже, ти як? – спитав він.

– Нормально, – сухо відповів.

– Там Елла хвилюється, чи ти тут бува не впав у дірку, – засміявся він.

– Дуже дотепно, – моє обличчя зовсім не змінилося. Адже мені було не до сміху.

– Що з тобою? Щось сталося? – поклав руку на моє плече, даючи зрозуміти, що я маю підтримку.

– Ні. Все добре, – піднявся, бо до цього був схилений руками на раковину.

– Ти ж мене не проведеш… – раптом сказав. От завжди він так. Бачить мене наче рентгеном.

– Адріане, на зараз, – прошу його.

– Гаразд. Поговоримо пізніше. Сьогодні ввечері в нас вдома. Так? – питає. 

Адже, як завжди, коли ми проводимо родинами час у ресторані, то постійно після відпочинку їхали до них на каву.

– Ні. Сьогодні не можу, – відмовляю, думаючи про зустріч для взаєморозуміння з Мариною.

– Тобто? Маєш якісь невідкладні справи?

– Маю.

– Щось ти темниш, – підозріло на мене подивився. – У вас все гаразд з Еллою?

– Давно на гаразд. І ти знаєш, чому, – опустив голову вниз.

– Та забудь ти вже. Що зроблено, те зроблено, – поглянув на мене зі співчуттям. 

– Адріане, ходімо до всіх. Не хочу зараз про це говорити. Та й не місце, – окинув поглядом приміщення, куди зайшов ще один відвідувач ресторану.

– Гаразд. Як скажеш.

Ми повернулися до столу разом з ним. Я сів на своє місце – навпроти Марини та біля Елли. Дівчина-сонце ховала від мене свій погляд і виглядала напрочуд спокійною. А я на свою біду не можу відвести від неї очей. Її жовта приталена сукня дуже пасує до обличчя. Вкотре про себе відмічаю, що ця дівчина – справжнє сонце.

Як побачив її сьогодні на сходах у будинку друзів мало чашку з кавою не випустив з рук на підлогу. Її розкішне волосся спадало довгими каштановими хвилями на плечах і вона здавалася мені недосяжною зіркою. Хоча, чому здавалася? Так і є. Вона для мене недосяжна…