У твоїх руках

Глава 13. Зустріч

Глава 13. Зустріч

 

Марина

– Я вже їду. Виходь, – говорить мені чоловік владним тоном, як тільки я прийняла виклик і ще навіть слова не встигла сказати.

Навіщо я взагалі підіймала трубку? Але бажання почути його голос було сильнішим за мене. Я незчулася, коли моя рука натиснула кнопку прийняття виклику. Пальці самі потягнулися до телефону й ось я чую його голос. Але чому він болем віддається у моєму серці?

– Тобто «їду»? Куди виходити? – питаю, не розуміючи його слів.

– Маринко, я ж знаю, де ти знаходишся, тому виходь. Я буду за п'ять хвилин, – знову владно мовив і відхилив виклик, мабуть, для того, щоб не чути моєї відмови.

Отже, він сказав, що сьогодні зустріч – ось вона, відбудеться вже за п'ять хвилин. Даніель – чоловік свого слова, але якщо подивитися з іншого боку, а якщо точніше, правді в очі… Навіщо це йому? А головне, чи хочу я цієї зустрічі? Складні питання. Та якщо покопатися в самій собі, то можна відповісти бодай на одне запитання, тобто, останнє. Хочу… хочу понад усе. Бажаю його побачити наодинці й знову відчути його руки на собі. Я божевільна… мабуть.

Але я не дозволю собі здійснити це бажання. Так, сьогодні я навіть не мала змоги дивитися в його сторону. Зараз же випаде така можливість, що я зможу заглянути йому в очі. Але ні… не можна. Він не вільний чоловік і скоро одружиться. Я не хочу бути третьою зайвою, яка псує відносини між парою.

Звісно, його сьогоднішні слова про дітей мене зачепили. Здалося, ніби Елла не хоче дітей від нього? Чи як? Не розумію нічого. Та як взагалі можна не хотіти дітей від такого чоловіка? Він же створений бути татком! Сьогодні можна було насолоджуватися тим видовищем, як він тримав на руках Ангелінку в церкві. Трепетно, ніжно, боявся її впустити, десь придавити. Коли янголятко йому всміхалося, чоловік сам розквітав щасливою посмішкою. Я не могла натішитися картинкою перед очима.

Тоді чому ж? Хтозна. Та й не моя це справа.

– Хто дзвонив? – поцікавилася Аріна, коли я зависла, дивлячись на телефон і згадуючи події сьогоднішнього дня.

Ми сидимо з подругою у вітальні на килиму. Поруч з нами маленьке янголятко, одягнене в рожевий костюмчик. Дитина тішить нас своїми двома зубчиками, показуючи широку посмішку. Яскраві моменти я фотографувала на телефон і відпочивала від важкого дня разом з Аріною за приємними розмовами.

– Ем… – на жаль, я не маю, що сказати подрузі.

– Невже Даніель?

– Ага, – вичавила з себе, спостерігаючи за радісною реакцією подруги.

– То він приїде зараз? – запитала вона на емоціях. Я кивнула. – Не зрозуміла... Чого ти тут ще сидиш? Біжи швиденько одягайся! Потім все розповіси, – наказала мені всього, а наостанок підморгнула.

Я нічого не говорячи, піднялася з килима й пішла на другий поверх до своєї кімнати. Аріні я так і не сказала, що той Даніель, з яким я познайомилася, і Даніель, що є другом їх родини з Адріаном, – це одна і та сама людина. Просто мені не вистачало сміливості таке вимовити вголос.

Одягатися? А що ж одягнути? І чи варто? Чи потрібно взагалі йти? Я не хочу… Сумніви мене з'їдають зсередини, від чого я борюся з власними думками та бажаннями.

Телефон знову озвався викликом. Вимкнула звук і кинула його на ліжко. Стою й дивлюся на нього як він дзвонить. Можливо, це й безглуздо – боротися з самою собою?

Знову виклик. Теж саме – не підіймаю.

Третій раз. Не втрималася й схопила телефон. Підійняла трубку й мовчу.

– Виходь, прошу тебе, – навіть просить, а не промовляє владно. 

Що робити? Що мені робити!?

«Думай, Марино! Думай!»

– Я не можу, – вперто кажу чоловіку.

Я хотіла вже покласти трубку, але наступні його слова не дали мені цього зробити:

– Ну, якщо ти не хочеш виходити з будинку сама, то зайду я. Гадаю, Адріан з Аріною дуже здивуються моїй появі. Чи не так? Обирати тобі.

Гарно сказано! «Обирати тобі»… А головне, влучно! Ніби й є вибір, а ніби й немає. Просто чудово! 

– Зараз вийду, – злісно промовляю та кидаю трубку.

Переодягатися не буду. Так і піду в спортивному костюмі. Я ж не на побачення зібралася. Хоча, яке там побачення? З ним у мене й побачень толком не буде.

Непомітно для подруги виходжу з будинку. Не хочу, щоб вона змусила мене переодягти костюм та й взагалі бачила мій гнівний стан. Потім так само непомітно й треба повернутися.

Проходжу по довгій алеї, що веде мене до воріт. Вони саме зачинені зсередини. Відчиняю й виходжу на вулицю. Неподалік стоїть машина з увімкненими фарами. Не бачу, яка марка, бо вже темінь ночі. Та й хіба це важливо? Важливіше те, що я зараз вся тремчу, а серце моє завмирає. 

Що я очікую від зустрічі? Щирої розмови? Хіба можливо чекати щирості від чоловіка, який зраджує майбутній дружині? Ні… То навіщо я вийшла? Варто було навіть з третього дзвінка не піднімати трубку. Але якщо він таки зайшов би в будинок? Що б сказали тоді наші друзі? Що сказав би Даніель?

«Досить себе накручувати. Йди вперед. Ступила крок – роби й другий», – кажу собі й таки роблю крок до чоловіка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше