Розділ 5

   Дмитро поволі перебирав на себе обов’язки виконавчого директора компанії, тому й дратувався все більше, бо Вероніка завдавала клопоту на рівному місці. Поставила на вуха весь відділ, а точніше його керівника, який безстрашно влетівши в кабінет потребував її звільнення та хвилин зо п’ять розповідав наскільки незадоволений регулярною відсутністю й іншими вибриками.

   Звісно, Дмитра самого не влаштовувало таке ставлення до роботи і якби на її місці була будь-яка інша, не замислюючись звільнив би проблемну працівницю, але не Вероніку. Він взагалі спочатку думав дати їй час трохи освоїтись і зробити керівницею відділу, але ця дівчина завзято все псувала, руйнуючи плани й віддаляючи себе від підвищення. Саме над цим чоловік вкотре й думав, як в кабінет сміливо увірвалась вона: традиційно без стуку, випередивши секретарку.

   Дмитро підвівся з крісла й механічно поправив лацкан піджака, втомлено глянувши на цю дівчину, яка вже стояла навпроти біля столу. На голові в неї було щось віддалене від зачіски, ще й стирчало трохи. Звісно він не був експертом в цих жіночих справах, проте розумів, що це щось далеке від ідеалу. Коли всі інші співробітниці прагнули виглядати якомога краще, відповідаючи статусу компанії, для цієї взагалі не існувало якихось норм і стандартів.

   Дівчина мовчала, сміливо дивлячись в очі, на обличчі не було й тіні вини. Просто чекала і Дмитро вже бачив, що готова відбити будь-яку словесну атаку. А ще він знав, що краще не запитувати подробиць відсутності з її то фантазією – марнування часу. Наплете чогось віддаленого від реальності й доводитиме, що все саме так і було. Давно пройдений етап. Тому невесело зітхнувши, розпочав цю далеко не легку бесіду:

   - Ніко, що ти знову влаштувала? Не з’явилась, нікого не попередила, на дзвінки не відповідала, ніхто не міг з тобою зв'язатися. Ти ж забуваєш про те, що маєш тут якісь обов'язки! Скільки це ще продовжуватиметься? – чоловік спробував вгамуватися, усвідомивши, що забув контролювати гучність, а Вероніка просто блукала знудженим поглядом, роздивляючись предмети на столі. Змінивши тактику, Дмитро пішов іншим шляхом: - Ніко, а що це таке було телефоном?

   - Не нервуй ти так. - спокійно підвела очі й стенавши плечима, повідомила: - Почуте однаково нікого не здивує.

   - Поясни.

   - Всі навколо і так думають, що ми з тобою спимо, — видала без заминки й помітивши ознаки здивування на обличчі навпроти, скривилась: - Тільки не вдавай, що ти цього не знав!

   - В моїй присутності таке не обговорюють.

   Вероніка театрально закотила очі.

   - Хоча це цікаво... – додав задумливо Дмитро, уважно слідкуючи за її реакцією.

   - Яке «цікаво», Дімка?! Головою вдарився? Чи досі не попустило після гулянки? Але ж це було ще на вихідних, вже досі мав оклигати. – Вероніка вкотре скривилась і помітивши, як змінився вираз обличчя директора після її слів, притулила руку до грудей і продовжила офіційним тоном: - Дмитро Іванович, не лякайте, бо ваша секретарочка й так щоразу спопеляє мене, варто лиш наблизитись до цього кабінету.

   - До чого тут секретарка, Ніко? – важко зітхнувши, чоловік опустився назад в крісло та хмурячись потер скроню, вже майже й не дивуючись тому, що починалась розмова з її робочих обов’язків, а з’їхала чомусь на його секретарку.

   Вероніка, вміло просканувавши ситуацію, розвела руками та весело відзначила:

   - І взагалі, хіба реально переплюнути фантазію, що множиться офісними язиками? – зробивши секундну паузу, прочистила горло й вдруге згадала про офіційний тон: – А вам Дмитро Іванович, треба показатися лікарю, оскільки ваш стан починає непокоїти... і хвилюватись є за що.

   Він обіперся на спинку крісла і навіть схрестив руки на грудях. Дивився на цю зухвалу, стандартну за всіма мірками дівчину й не розумів, що в ній такого особливого? Лише гострий язик і хаос в голові — все! Говорить не особливо думаючи, саме так і живе. Нічого не боїться, знаючи, що є брат, який завжди захистить, тому ні на що й не зважає.

   - Я так зрозуміла, вже можу бути вільна? - здійняла брову, нагороджуючи широчезною усмішкою.

   Він продовжував уважно розглядати її, намагаючись зрозуміти хоч щось. І так було постійно. Але за ці роки, так і не знайшов пояснення — жодного логічного пояснення. Її поведінку важко було передбачити – Ніка постійно була на своїй хвилі, причому такій, куди дістатись нереально, саме тому поруч з нею Дмитро й почував себе юнаком, хоч вже давно переріс той вік, коли не знав, що сказати і як підійти до дівчини. Вона немовби заганяла його в минуле.

   - Дмитро Іванович, здається, ви потрапили в інший вимір, — Вероніка театрально клацнула пальцями перед своїм обличчям, яким чоловік безугавно блукав.

   - Нік, ти ж просто нахабно користуєшся тим, що я не можу тебе звільнити, — Дмитро спокійно озвучив те, що всім і так було відомо.

   - Звісно, — дівчина навіть не намагалася перечити, просто усміхалась.

   Він зітхнув і змінивши позу, обіперся на стіл, продовжуючи прискіпливо дивитись їй у вічі.

   - Ніко, стань серйознішою. І на майбутнє, повідомляй хоча б мені про свою відсутність, не перетворюй роботу того відділу в хаос. Мені й крім цього проблем вистачає, а з тобою доводиться ще й втихомирювати керівників.

   - Як скажете, Дмитро Іванович. Повідомте мені, коли знову надумаєте стати Дімасиком. Бо цього грізного директора я вже майже боюся – жарт звісно. – серйозний тон Вероніки, поволі перейшов у насмішкуватий і вона задоволено закінчила: - А от Дімці відомо, що страх не для мене.

   - І це твоя основна проблема, Нік, - похмуро прокоментував Дмитро.

   Нічого не відповівши, вона розвернулася й попрямувала до дверей, притримуючи на плечі сумку. А він лиш заціпив зуби, дивлячись їй в слід, адже так нічого добитися й не зміг. Все як зазвичай. Залишалось лиш сподіватись, що схаменеться і стане більш відповідальною. Але навіть якщо й не стане, він не зможе її звільнити й не тільки через те, що Ніка давня подруга.