Розділ 9

   Дні минали, перевертаючи життя навколо з ніг на голову, адже саме так Вероніці й здавалося. За тиждень після клубу вона дізналась, що Серафим з Сонею вже живуть разом! В них кохання й обоє стали такими ж безумними, як і Соломія з Деном. Єдине чого дівчина ніяк не могла зрозуміти, то це те, куди так швидко подівся той патрульний Тім, який до цього всього був із Сонею і що в них там такого сталося? Та хоч і було цікаво, але вона не запитувала, просто не бажала, переконавши себе, що їй байдуже.

   Запланований виступ їхньої перформанс-групи на святі компанії пройшов більш ніж вдало — ніхто не впізнав, та вона за це вже й не переймалася, бо ті від кого недавно приховувала своє заняття, про нього і так дізналися. Попереду чекав ще один благодійний захід, тому Вероніка активно тренувалась вечорами з Тонею, оскільки покладала на прийдешнє шоу великі надії, сподіваючись не тільки зібрати необхідну суму, а й привернути увагу до притулку. Вони з дівчатами навіть підготували спеціальні плакати зі світлинами та коротким описом плеканців, сподіваючись, що це допоможе знайти домівку хоч комусь із них.

  На роботі у Вероніки теж все йшло більш-менш стандартно, до моменту поки не отримала чергову звістку від свого переслідувача. Цього разу листа передали не з робочою кореспонденцією, а окремо, вже ближче до вечора.

   Беручи в руки конверт, на якому друкованими літерами традиційно було вказано лише її прізвище й ім’я, дівчина заціпила зуби. Дістаючи світлину, очікувала побачити якийсь свій вихід під маскою Астреї, але аж ніяк не те, що побачила: коробка з малесенькими щенятами, які судячи з розмірів ще не вміли самостійно харчуватись, а на фоні – ліс.

   «Астрея, іноді слід і про своє здоров’я піклуватися, особливо з таким завантаженим графіком. От і вирішив тобі допомогти - подумав про це за тебе. Даю змогу хоч трохи відволіктися, побачити природу, подихати чистим повітрям. Не дякуй – це благодійний жест. Але в тебе часу обмаль… можеш не встигнути – вони там вже давно, зачекалися тебе. Відчуй як це – нести відповідальність за чуже життя. Координати внизу.» - надпис на звороті світлини викликав цілу бурю люті.

   «Клятий шайтан! Я не знаю, що зроблю з тобою, як тільки доберуся! Ти в мене сам опинишся в тому лісі, прив’язаний до якогось дерева! І це ще найгуманніший варіант, бо якщо не встигну…» - злісно пообіцяла дівчина. На автоматі схопила сумку, кинувшись до виходу, ігноруючи здивовані погляди колег.

   - Хто щойно доставив листа? – накинулась внизу на охоронця.

   - Кур’єр, — відповів той, не розуміючи чим викликане роздратування дівчини.

  - Мені треба переглянути відео з камер спостереження!

  - Дозвіл може надати лише Дмитро Іванович, — безапеляційно повідомив охоронець.

   - Диявол! – гаркнула й направилась до виходу, гучно скомандувавши: - Як тільки повернуся, щоб все мені показав! Дмитро Іванович дозволить, ще й прочухана тобі випише.

   В неї не було часу добиватись дозволу від Дмитра і вивчати відео, бо першочерговим завданням став порятунок. Та вона знала, що обов’язково повернеться і перегляне записи, адже сподівалася впізнати того мерзотника, хоча й розуміла, що він міг перестрахуватися на такий випадок і підіслати замість себе когось.

   За тиждень Ніка склала список всіх тих, з ким так чи інакше колись перетиналася Астрея і як виявилося там аж шістдесят три кандидатури. Це міг бути будь-хто з них, тому думати й гадати можна було довго.

   Опинившись за кермом, дівчина ввела отримані координати: ліс! Гучно вилаялась й рушаючи одразу зателефонувала Маргариті, повідомивши, щоб та захопила маску Астреї й чекала її, бо в них важлива місія.

   Одразу після цього зробила ще один дзвінок, повідомивши Дмитру, що була змушена покинути роботу, але обов’язково повернеться. Попрохала, щоб дочекався, оскільки їй була потрібна його допомога. Чоловік намагався щось дізнатися, але Ніка повторивши, щоб чекав, просто відімкнулась.

   Дорогою підібрала Риту і вони помчали за місто. Їй довелося розповісти подрузі абсолютно всі подробиці справи, отримавши натомість цілу повчальну лекцію за приховування правди.

   Потрібного місця дістались за півтори години. Встигли. І Астрея навіть знялась на відео, розповідаючи про те, якими дикими бувають вчинки людей. Звісно, про свого маніяка промовчала, знаючи, що може побачити Денис або мама.

   Назад дівчата повернулись вже під вечір. Вероніка відвезла Маргариту з новими вихованцями в притулок, а сама помчала на роботу. І опинившись на місці, попрямувала одразу в кабінет до Дмитра, ігноруючи гучний протест секретарки, яка вже мала б податися додому в таку годину, але досі залишалась на робочому місці.

   - Мені якийсь ненормальний шле листи з погрозами, – одразу видала Ніка, зачинивши за собою двері й перевівши подих перейшла до основного: - Сьогоднішнього принесли особисто, мені треба подивитись хто то був. Дай дозвіл переглянути камери спостереження.

   - Ти серйозно?! Сюди! – її співрозмовник поспішно встав з крісла, кинувши папери, над якими сидів. - Ти Денису повідомила?

   - Ні, він не має знати. На те є причини. В нього скоро весілля і взагалі… сама зі всім розберуся.

   - Тоді я тобі допоможу, розповідай. – нахмурився Дмитро й швидко обійшовши стіл, став навпроти. – Що за листи? Чим погрожує?

   - Цього я тобі не можу сказати. Але все… дивно і здається, серйозно. Мені потрібно побачити хто приніс сьогоднішнього листа.

   - Ходімо.

   Дмитро кинувся до виходу і вже через якісь лічені хвилини вони потрапили в кімнату охорони. Та там чекало чергове розчарування.

   - Дмитро Іванович, я не знаю як так могло статися, — винувато промимрив кремезний чоловік, продовжуючи копирсатись в комп’ютері. - Записів… немає. Але можна спробувати скласти фоторобот.

   Дмитро накинувся на нього, потребуючи якихось розумних пояснень, але так їх і не отримав. Тоді повернувся до Вероніки й спробував її заспокоїти.