Розділ 3

Пройшло три місяці. Бразилія

— Матео, ти можеш залишитися жити в нас.

— Мелі... вибач, Лідія, — юнак зніяковів, всім тяжко було звикнути до нового життя. — Ти доброю була до нас, дозволила мені відлетіли з тобою. Я не можу використовувати твою доброту.

Я взяла горщик квітів та пішла у вітальню. Матео пішов слідом за мною.

— Тобі потрібно навчатися!

— Я розумію, але...

— Матео, я обіцяла твоєму татові, що пригляну за тобою. Розумію, що ти дорослий юнак, що не хочеш ні від кого залежати, але дозволь мені допомогти. Покинувши Мексику, я вже знала, чим буду займатися. Я зробила ремонт у будинку, ти й Боніта допомогли! — поставила горщик на стіл. — Без вас я б не змогла розпочати все спочатку!

— Не перебільшуй, Лі.

— Я не перебільшую. Я планую відкрити квіткову крамницю, і мені потрібна твоя допомога. Будеш офіційно працювати в мене.

— Меліссо... дідько, вибач, ніяк не можу звикнути.

— Я також не можу ще звикнути, так що все добре.

— Ти ж не можеш офіційно крамницю оформити на себе?

— Не можу, тому крамничка буде оформлена на Боніту Де ла Крус.

— Ти все придумала!

— Звичайно! — всміхнулась.

У кімнату увірвалась Кетрін із прогулянки. За нею зайшла Боніта. Я взяла доньку на руки та почала цілувати.

— Я знайшла гарний дитячий садочок, недалеко від нас, — сказала Боніта.

— Що, доню, хочеш у садочок?

Кетрін обійняла мене за шию та промовила:

— Так, мамо.

— Ну гаразд, якщо ти дійсно хочеш, то підеш.

Я передала Кетрін на руки Матео. Він почав її лоскотати. Кет сміялась та просила більше не робити цього.

— Не хвилюйся, я буду наглядати за нею, — сказала Боніта. — Ви єдина моя родина.

Боніта Де ла Крус — молодша сестра моєї матері. Тому я довіряла їй життя доньки.

— Дякую тобі за все!

— Ти повинна розібратися в собі. Колишньої жінки вже немає. Я дещо знайшла в коморі.

— Боніто, так треба. Ніхто не може бути в безпеці.

Я зрозуміла, що саме Боніта знайшла: зброю!

— Ну гаразд, буду готовити вечерю, — сказала тітка Боніта та взяла мене за руку.

Я ніколи не просила пробачення за свої вчинки. Не знала, що це таке, адже зростала в родині, яка знала лише мову «зброї». Спостерігала за своєю новою родиною за вечерею, якими вони були щасливими та спокійними, й боялась одного: щоб це не закінчилось. Я постійно була в напрузі. Коли Кетрін не було вдома, брала в руки зброю та стріляла в кімнаті для стрільб, до якої був доступ у мене та Матео. Я не забувала, що зробила, не забувала, ким я є насправді. Рани були ще досить свіжими.

Я прилягла біля Кетрін, щоб почитати їй казку. Моє маленьке янголятко через декілька хвилин заснула. Я пішла у свою кімнату та прийняла ванну. Все, що я хотіла, це спокій та сон, все інше завтра...

Перед тим, як поїхати з Мексики, я знайшла це чудове місто та неподалік свого будинку викупила магазинчик. Наступного ранку я вже стояла перед ним, склавши руки по боках, та дивилася на вивіску крамниці. До мене підійшов Матео.

— Що це за жах? — засміявся юнак.

— Це не те слово! — нахмурилася.

Я намагалася бути спокійною, але з кожним поглядом на крамницю мене кидало в злість.

— Мій квітковий магазин із назвою «Мрія Еліт» виглядає жахливо. А ця червона вивіска мене понад усе дратує.

— Лі, заспокойся. Нічого страшного не трапилось.

— Я цьому майстрові його гачок відкручу. Ти лише поглянь, — почала верещати, — це не квітковий магазин, це якийсь бордель. А ці оголені дівки, які розфарбовані на моїх вікнах? Просто слів немає.

— Ти сама постійно фарбуєш губи червоною помадою.

— Я зараз тебе приб’ю, Матео! Я не постійно це роблю.

Я була дуже сильно роздратованою й так голосно говорила, обурювалася, що не помітила, як до нас під’їхала машина.

— Міс, у вас все добре?

— Меліссо, заспокойся, — тихо сказав Матео.

— Не називай мене так, — крізь зуби сказала.

— Вибач, — похнюпився Матео.

З машини вийшов чоловік та направився в наш бік.

— У вас точно все добре?

— Я одного не можу зрозуміти, ви до всіх незнайомих людей так підходите і запитуєте?

— Лише до гарних молодих жінок, — посміхнувшись, промовив чоловік. — Я Артур Варгас! — чоловік протягнув руку до Матео.

— Матео Рівера!

Чоловік перевів на мене погляд.

— Лідія Аллен Сміт. —  Простягнула йому руку та побачила його значок. Дідько, він поліціянт. Тільки мені цього не вистачало. Я поглянула на Матео, він невимушено зиркнув у мій бік.