Розділ 4

Я з дитинства вивчила одне правило: якщо на вас хтось кричить, зберігайте спокій. Можливо, цим ви ще більше розсердите співрозмовника, але після цього він відчує сильне почуття провини за свою поведінку. Звичайно, що люди, з якими я жила, які мене оточували, ніколи не відчували провину за свою поведінку чи діяльність, але з новими людьми, якими я знайомилася, було зовсім по-іншому в спілкуванні. Цими новими людьми стали для мене жителі Орлиного гнізда. Я ще ні разу не бачила, не відчувала, що життя може бути таким простим, радісним та чудовим, як відчула поряд із ними. Спогади про них це моя темна тінь, яка на все життя залишиться зі мною…

Я застосувала іншу тактику до того горе-майстра Карлоса Вієйра. Я йому не погрожувала, не кричала, а просто з розумінням, принаймні намагалася, віднеслася до нього. Його відповідь, як співрозмовника, спочатку мене не влаштовувала. Уважно подивилася йому в очі. Він відвід погляд та змушений був продовжити розмову. Виявляється, не тільки емоції впливають на міміку, але і навпаки. Я усміхнулася якомога ширше, і таким чином Карлос уже не намагався поводитися, як нікчемний тип. Через кілька хвилин розмови його поведінка стала іншою. Згодом дізналась, що він живе з матір’ю Жоаною Вієйра. Мене це дуже сильно розвеселило. Жоан мені сподобалася з першого погляду, дуже гарна та весела жіночка. Я почула пояснення від Карлоса та обіцянку, що він все виправить. На своє виправдання промовив:

— Ваші ескізи для квіткової крамнички насправді гарні. Я лише хотів додати до них щось нове, сексуальне, щоб дух захоплювало.

— Карлосе, ти виправиш свою помилку, і я не буду ламати тобі пальці на руках, — широко усміхнулася.

— Гарний жарт.

— Я не жартую, Карлосе! — вигнула брови.

— Міс Сміт, ми з партнерами все виправимо.

Його худа рука продовжувала мені махати навіть тоді, коли я сіла в машину. Я поїхала в напрямку до маленької гавані. Мені потрібно було залишитися наодинці. Знайшла гарне місце, спокійне, яке мало хто відвідував, коли вперше приїхала в пошуках нового дому.  Тоді я ще буда Мелісса Еліт Дельгаро, а зараз на море, гавань та птахів, які літають у небі, вже дивиться Лідія Аллен Сміт. Вдихнула свіже морське повітря та дістала своє фото з донькою, папір та ручку.

Я писала листа Ханні Гордон й не боялася того, що мене можуть знайти через Ханну. Була впевнена в ній, адже її вчинок, навіть не дивлячись на те, що я зробила, дав мені змогу покинути Мексику. Я навіть і не помітила, як до мене хтось підійшов. Мелькнула тінь, і я насторожилася.

— Вибачте, міс, я не хотів вас злякати.

До мене підійшов чоловік.

— Все добре, — з посмішкою, яку видавила із себе, відповіла.

— Нік Сантос, — чоловік простягнув мені руку. — Ви нещодавно в нашому містечку?

Я кивнула та простягнула йому руку. Чоловік відразу мені не сподобався. На правому кулаку я помітила тату з п’яти точок. Вони означають час, проведений за ґратами. Чотири точки являють собою стіни, а п’ята в центрі — самого ув’язненого. Зазвичай її набивають між великим і вказівним пальцями руки так, як у даного чоловіка.

— Лідія!

— Дуже приємно! — примружився чоловік. — Мені стало відомо, що ви хочете відкрити в нашому містечку крамницю. Якщо будуть якісь проблеми, можете звернутись до мене. У нас маленьке портове містечко, тому всі про все знають і повинні знати.

Мені не сподобався його тон розмови. Таким чином чоловік намагався сказати, хто в цьому місті «бос». Я мило, наскільки вистачило сил, посміхнулася та подякувала йому за турботу й поспішила до машини, щоб скоріше зникнути з його виду. Мені ще такого знайомства не вистачало.

В центрі міста побачила поштове відділення. Я все ж таки наважилася відправити листа Ханні, але як тільки зайшла всередину, то різко повернулась та вийшла на двір, тримаючи в руках лист та фото.

— У вас залишилось п’ятнадцять хвилин.

В мої роздуми різко увірвався чийсь чоловічий голос.

— Що? — обернулася та побачила того копа, як там його звати? Мг, не пам’ятаю.

Чоловік помітив мій подив, посміхнувся.

— У вас залишилось п’ятнадцять хвилин до закриття поштового відділення. Якщо хочете відправити листа, то не гайте часу.

— Дякую. Я подумаю.

— Як у вас справи з крамницею?

— Все добре. Карлос сказав, що переробить той жах. — Щиро засміялась.

— Це добре. Не втрачайте час, йдіть та відправляйте листа зараз, тому що потім може сміливості не вистачити.

Я пішла до пошти, проте, обернувшись, запитала:

— Як ви дізнались, що я вагаюсь?

— У ваших гарних очах прочитав, — серйозним тоном сказав чоловік, потім усміхнувся й додав. — Робота в мене така, все помічати.

Я все ж таки це зробила й відправила листа.

По приїзду додому знайшла Матео на задньому подвір’ї. Він активно будував гойдалку. Боніта та Кет розважали юнака.

— Лідіє! — першим мене помітив Матео. — Залишилось покрасити.

— Мамо, мамо! — я взяла доньку на руки. — У мене тепер буде своя гойдалка, — радісно вигукнула Кет.