Канадійська інтервенція

   Микола Панасович вечеряв.

   Перед ним стояла велика пательня, геть чорна від багаторічної кіптяви, з купою різаної великими шматками картоплі, що ще зранку була відварена та не вся з'їдена. Осторонь головного продукту, по самому картопляному краєчку, розклалися цнотливим рядочком довгасті та тонкі клаптики сала. Воно, те сало, і збуджувало уяву Миколи Панасовича. Від того млосу тягло в животі, у самій його глибині, заставляючи травні механізми тіла продукувати й продукувати шлунковий сік аби занурити в нього нестерпне очікування у вигляді добрячої вечері.

   Чоловік любив сало. Бо то не картопля, яку можуть їсти всі, навіть свині. То було сало, з великої, смачної літери. І свині, скільки б вони картоплі не з'їли, ніколи не зрозуміють тієї витонченої смакової насолоди.

   Микола Панасович тицьнув виделкою у ближчий кусень і підняв його з пательні. Напівпрозорий шматок, з тонкою, золотавою і мабуть, хрусткою скоринкою, ятрив неспокоєм мозок.

   «Аякже, скоринка має бути хрустка», - ніби підтверджуючи справедливість баченого ковзнула мозком смачна думка.

   Микола Панасович сперся рукою, самим ліктем, на стіл, виделку з наштрикнутим початком вечері встановив суто вертикально і підсунув велике, з тонкими червоними репанками судин, обличчя ближче до предмету уподобання.

   Над виделкою зміїлися пахощі. Бо ж пательня тільки но з вогню і не вистигла ще так, аби можна було б затовкмачити  наїдок у рота не обпікши собі чогось межи щелепами.

   Чоловік надув щоки і дмухнув. Потім дмухнув ще і ще, зганяючи в бік біляві випари та тільки роз'ятрюючи хуканням своє невгамовне бажання вже чогось би і поїсти.

   Поки сало вистигало на верхівці виделки, по ньому, крапелька за крапелькою стікав донизу жовтувато-прозорий здір. Ті краплинки поволі збиралися купи, під дією сили тяжіння утворюючи тонюній потічок, що вже лишив позаду виделкові зуби, перебрався на руківку, добіг людських пальців і теплою, непомітною цівкою посунув далі, краєм долоні, все ближче і ближче до зап'ястка.

   Микола Панасович висунув язика.

  Червоний на кінці, у білих плямах посередині, він був майже такий довгий, як і в Сірка, що саме скиглив десь поза хатою, намагаючись нагадати про себе і свою необхідність теж щось їстівне ковтнути.

   Кінчик язика обережно тицьнувся у сало, а думка в голові солодко прошепотіла: «нарешті можна їсти». Чоловік задоволено відкрив рота, одночасно ховаючи майже собачого язика десь у глиб, за жовті від тютюну зуби.

   «Там хтось бігає! На горищі!..»

   Грубий жіночий голос несподіваним ляпасом вдарив у вухо, на мить відволікши Миколу Панасовича від майже вдалої спроби розпочати вечерю.

   Рука в чоловіка сіпнулася і застигла по дорозі до розчепіреного рота. Але того сіпання було як раз досить, аби незримий струмочок, що збігав з теплої ще шкварки, прискорив свій біг і скочив, сховавсь як раз далі зап'ястка, нижче, де починалась манжета сорочки. Тепла масна рідина швидко розбіглася тканиною.

   Людське обличчя «від'їхало» трохи назад од виделки. «Шо?..» - випало з напіввідкритого рота збентежено-невдоволене запитання.

    - Шо-о-оо? - тягнучи на останній літері, не розуміючи зв'язку почутого з вечерею, простогнав чоловік.

   Він кинув виделку з наштрикнутим салом на край пательні. І як раз тепер, коли рука лягла на стіл, побачив темну округлу пляму на рукаві майже білої колись сорочки.

   «Тепер прийдеться міняти тільки-но вдягнену два тижні тому сорочку».

   Микола Панасович додав до того резюме ще кілька добряче лайливих слів голосом, бо якраз зараз перевдягатися йому аж ніяк не хотілося, і ще раз перепитав:

   - Шо ти кажеш? Га?..

   - Там на горищі хтось бігає. Я вже тиждень, як чую ту біганину, все тобі хотіла сказати.

   - Як тиждень хотіла, то можна було б почекати ще хвилин двадцять. Тільки вечеряти, а ти ляпаєш казна-що. І чисту сорочку згидив… Все через твою «біганину»…

   Він зосереджено роздивлявся тепер пляму на манжеті, час від часу переводячи очі на пательню, з якої майже вже не йшла пара.

   «Вистигла, мабуть, картопля…»

   Потягнув носом, намагаючись впіймати збудливий аромат їжі. Бо шлунковий сік, не знаючи про зміну обставин вечері, все ще грав, борсаючись стравоходом, вимагаючи бодай якої поживи.

   І захотілося чхнути.

   Микола Панасович підніс до носа вказівного пальця аби трохи пошкребти всередині і відігнати те невчасне чихання. Палець почесав праву ніздрю, намагаючись в такий спосіб заспокоїти свербіж.

   «Туп-туп-туп…»

   Простукотіло щось тихим, не дуже швидким барабанним дробом десь на горищі, як раз з того кутка, де виходив на дах вентиляційний отвір димаря, і по діагоналі, до того кутка, де господарі будівлі складали час від часу не потрібні вже, але ще не готові до викидання на смітник речі.

   - Я ж казала, я ж казала. Воно там бігає… - голосно зойкнула жінка, піднімаючи очі до стелі.

   Чи то Микола Панасович був знервований незапланованою перервою у вечері, чи був знервований уже давно знервованим життям, але його рука, та, що з пальцем у правій ніздрі, знов сіпнулася.