Ukrainian стьоб

Очі

 

   Чорний, як дьоготь, крук на ім’я Шульц розгойдувався на лапатій ялинковій гілці, солодко позіхаючи. Позіхання те було викликане вельми банальною причиною – він щойно прокинувся, і велика гостродзьоба пелька відкривалася після сну майже сама собою. Хоча як би там солодко не спалося, а прокидатися він усе ж таки любив з першими променями сонця. Це була давня, виплекана життям звичка: раніше прокинешся – більше побачиш. А якщо більше побачиш, то будеш більше знати, а як будеш більше знати, то будеш потім знати, де і що першим узяти. А якщо вже знаєш, де і що взяти, то голодним не будеш, це вже напевне. Поки крук Шульц про це не думав. Це був лишень однин з його життєвих принципів,тож думати тут уже немає жодної потреби. Усе давно повкладалось у голові, закарбувавшись намертво. Зараз він просто сидів на гілці й, розчепіривши рота, грів горлянку, підставляючи відкритого дзьоба вранішнім променям сонця, покаркуючи час від часу, ніби пересвідчуючись, чи не захрип, бува. Та ще й спльовуючи після кожного каркання, аби не дуже бовкало слиною в роті, як випаде нагода десь політати. Робити так рано не було чого, тому, плюючи довгими цівками, дививсь, як ота слинява крапля летить униз, чіпляючись за ялинові гілки та падаючи врешті-решт додолу.

   «Красиво».

   Чому, може спитати хтось, того чорного крука звали Шульц? То була окрема історія. Причому давня. Ще коли кляті німці марширували Європою, круків дід Ганс зі своєю дружиною перебрався разом з військами вермахту на нові, як для німця, землі. Бо, виявляється, мав право. Тоді навіть у птахів, якщо вони були німецького підданства, були привілеї. І от той дід Ганс прилетів на нові території освоювати їх, так би мовити. А вже потім сталося те, що сталося: німці пішли, навіть, можна сказати, побігли, а круки лишилися. Тут очевидно: оскільки крукового діда звали Гансом, то сам крук аж ніяк не міг зватися Іваном. Зате Шульц – це було по-справжньому, по-німецьки.

   Але це відступ від теми. Бо горластий чорнявий красень уже неквапно походжав туди-сюди гілкою, розминаючи лапи, закляклі після нічного сидіння на ялині. Походжаючи так, розмірковував, теж неквапно, про те, де б ото пожерти зрання і бажано, смачно. У цих роздумах про їжу, каркаючи вранішнім карканням, уважно зиркав увсебіч, аби чогось не пропустити, і таки вгледів.

   Під сосною жили мурахи – у великому домі з дрібного хмизу, сухих гілок і всілякого іншого непотребу, як на його, круків, погляд. Мурахи ті були не якоюсь там тендітною мошвою, а справжніми, лісовими, з міцними щелепами та довгими вусами-антенами. З тих, що як укусить котрась, то вже до крові. Ті мурахи, прокидаючись рано-раненько та прочиняючи всі двері своєї хмизяної хати, починали чимдуж розбігатися хто куди. І так щодня. А чого бігти? А бігти треба, бо треба їсти. Тим, що бігають, треба, і тим, що добудовують повсякчас свою лісову халупу, треба, та й усім іншим, що понапихалися в той гуртожиток. Не було в тій біганині нічого дивного – ранок як ранок. Та крук на ймення Шульц, придивившись своїм воронячим оком, збагнув: цього разу таки щось не так, як завше.

   Знизу весь час долинали тонкі пискляві голоси:

   – Раз, два. Узяли. Підтягли. Раз, два. Узяли. Підтягли…

   Крук перестрибнув на кілька гілок нижче й мало не впав від подиву, коли розгледів те, що коїлося на землі, серед поламаних гілок і старого прілого листя. Він навіть лапою очі потер, бо подумав, що то йому тільки ввижається.

   Мурахи тягли вужа. Так, так, справжнісінького чорного лісового вужа. Лискучого та пружного. Де вони його відкопали – то, мабуть,уже залишиться таємницею, але те, що вуж був ще й живий, – факт незаперечний. Малі комахи обліпили довге вужаче тіло так, що справжній колір плазуна вже годі було й розгледіти. Здавалося, що на нього натягли волохату вовняну шкарпетку, яка повсякчас рухалася.

   «Дивина, – подумав крук Шульц. – Щоб мурахи піймали вужа – таке, їй-богу, уперше бачу».

   Якби хтось сказав, що той бідолашний вуж згодився, аби його ось так, просто, з’їли, то це була б брехня. Ні, він таки пручався, як міг. Тільки міг не дуже. Був уже добряче покусаний, і мурашина отрута поволі, але давалася взнаки, паралізуючи рухи. Та ще й вранішнє повітря було холодне, а як відомо, усі плазуни безпосередньо залежать від температури навколишнього середовища. Ранок був свіжий, і ця прохолода аж ніяк не допомагала рухам гадини.

   Ураз мурашиний вереск трохи стих. Крук пригледівся, мружачи ліве око, зі свого спостережного пункту. З одного з отворів мурашника виліз огрядний товстезний мурах. Лапки куці, тулуб опуклий і м'ясистий, схожий на розпарене рисове зерно. Зразу було видно – начальник. Тільки колір мав не такий, як у всіх, рудий, а особливий, брудно-червоний. І ось той начальник, а був то саме він, крутнувши довгими вусами-антенами, загорлав:

   – Що ви, у біса вашу так, порпаєтеся з тим черв'яком? Ріжте траву, стебло ріжте. Прив'язуйте виродка до якоїсь прямої гілки і так тягніть усередину, до льоху.

   – Пане начальнику комори, пане начальнику комори, – почувсь чийсь тоненький улесливий голосок. – Пане начальнику, але ж вуж великий і до мурашника не зайде, бо всі наші проходи вузенькі, замалі в діаметрі.

   То був голос заступника, що виліз слідом за товстим мурахом.

   – Як то – не зайде? – сердито пискнув відповідальний комірник. – Хочеш сказати, що стільки їдла треба кинути надворі? Чи як?– І він нервово закрутив вусами-антенами в різні боки. – То розбирайте стіни і пхайте далі. Нам же одного такого черв'яка вистачить на місяць обідати. А ти кажеш, що не зайде. Ще й як зайде!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше