Історія 5. Хатній абстракціонізм першого житла та орієнтування на місцевості

Наше перше житло в Португалії нагадувало поле для спроб дизайнера-початківця. Кожна зі стін нашої двокімнатної квартири у будинку, що кілька років назад був «кафешкою», мала власний колір. Вибір гами кольорів не керувався жодною логікою і включав у себе яскраво-червоний, ніжний блакитно-білий, брудно-сірий, яскраво-зелений, чорний та бежево-персиковий.

Перший шок від цієї «веселки» пройшов хвилин через п’ять, коли холод, що панував у кімнатах, став пробиратися крізь одяг. Пара з рота говорила сама за себе. Знічені, проте втомлені від двох перельотів і годинної поїздки з аеропорту (на машині наших друзів у невеличке селище в центрі Португалії), ми все ж спромоглися нашвидкоруч прийняти теплий душ і зімкнути очі. Проте холоднеча тієї ночі пролазила крізь усі отвори нашого єдиного вікна і дверей. Грілися ми, обійнявши один одного, і намагалися збагнути, що ми все ж таки у «теплій» країні. З такими думками й заснули…

У світлі нового дня прийшла усвідомленість усієї навколишньої обстановки. Наша хатинка, зовні рожева, мала два поверхи. На першому поверсі було дві квартири з окремим входом – наша і нічия, в якій робився на той час ремонт.

На другому поверсі теж було дві квартири. У першій жив гурт бразильських жінок. Ніхто не знав точно, хто там кому доводиться, тому здавалося іноді, що ти потрапив на зйомки серіалу «Рабиня Ізаура». Щоночі вони голосно крокували кімнатами, з’ясовували стосунки, як нам здавалося, рухали меблі і, тим самим, не давали нам зімкнути очей майже до ранку. А ближче до світанку все стишувалося, втихомирювалося і увесь цей «шабаш» лягав спати. 

У другій квартирі зверху жив українець, життєрадісний немолодий чолов’яга, якому із-за своєї самотності хотілося дружити з  усім світом, включаючи, навіть, господарку цього химерного будиночка. Його близьким товаришем був ще один наш земляк, який жив у будинку через дорогу, і теж не мав тут родини. Нам завжди було цікаво спостерігати за їхніми стосунками. Це були скоріше взаємини батько-син. Щовечора наш сусід підгодовував молодика, який і так мав розмір ХХХL, а той, з величезним задоволенням, зі швидкістю блискавки, поглинав приготовані товаришем страви. А потім вони ще довго сиділи й обговорювали побачене і почуте за день. Такі посиденьки часто затягувалися до опівночі. Цей душевний український дует та гарячі бразильські «штучки» разом складали вночі неймовірно галасливий ансамбль, який не давав нам можливості нормально висипатися і поступово доводив нас до тихого сказу.

Селище, де ми поселилися, було хоч і невеличке, та в ньому було все, що необхідно для нормального життя: супермаркет, поліклініка, пожежна частина, школа, бібліотека, багато тематичних магазинчиків, кафе та барів, перукарень і банків. Від найближчого міста воно знаходилося на відстані 10 кілометрів. До міста найшвидше можна було дістатися двома шляхами: машиною (транспортний засіб, без якого просто не обійдешся, коли живеш у сільській місцевості) та автобусом, регулярність рейсів якого абсолютно не тішила (4-5 рейсів на день і лише у робочі дні).

Головною проблемою села в Португалії є невеликий вибір роботи. Знайти щось недалеко від місця проживання практично нереально, хоча й можливо. Ускладнює пошуки незнання португальської мови і початкова адаптація. Проте нам все ж таки пощастило відшукати роботу порівняно недалеко від дому. Так, для мого чоловіка першою місцем працевлаштування стала фабрика, а я пішла працювати на кухню у будинок для пристарілих людей.