Розділ 4. Розповідь чотаря Дієвої Армії Української Народної Армії Лаврика В.В. Лісоруб.

16 грудня 2012 року прийшовши з ринку, відторгувавши, додому й вмостившись в крісло, після того, як тільки зміг зняти теплі черевики з високими берцями і курточку з теплою шапкою, я вже не находив сили зняти з себе теплий одяг. Після морозу вулиці мене розморило в теплій хаті і тільки мати, яка чекала щоб разом проголосувати, змусила підвестися. Я йшов, а обличчя горіло, та і спати хотілось. Голосував я немов у тумані, бажаючи, щоб це швидше скінчилося, і я б міг піти додому поспати.

Поспавши з годину, після обіду, я як і більшість в Україні слідкував за перебігом виборів. Ці вибори, дійсно, були цікавими, активісти другої Помаранчевої революції, та і всі хто мав можливість втрутитись офіційно в процес виборів, – вилучали підробленні бюлетені, зупиняли автобуси з донецькими «карусельниками», немовби революція не закінчилася. А мені було однаково, я не вірив в майбутнє України, біда була не тільки в донецьких, а й в фаховому рівні помаранчевих, а він, до речі, був селянсько-український.

Сердюк Степан Андрійович перемагав. Спочатку, в неділю, за даними екзіт-полу відрив був 0,3%, і то дивлячись за яким, зрозуміло, що біло-блакитні екзіт-поли казали про перемогу Азарова. В понеділок почали оприлюднювати дані Центральної виборчої комісії, тоді ще перемагав Азаров. Це, мабуть, стримало біло-блакитних вийти на майдани. Нова влада, яку поки очолював виконуючи обов’язки президента Стрілець С. А. й майбутній президент, за даними виборів вводила надзвичайний режим, міліція в областях біло-блакитних була мобілізована. Далі прихильникам Азарова не дали вийти й виявити своє обурення. Відверто, новий президент мені починав подобатися. Вже в середині тижня, в середу 19 грудня, почав Стрілець повільно, але впевнено доганяти, а вже в четвер 20 перегнав, а в п’ятницю було оголошено з ранку що переміг Стрілець. І вже 21 грудня 2012, в той же день, як офіційно оголосили про перемогу, була інаугурація президента. Швидко, занадто швидко, немов нова влада вчилася у Януковича, не даючи прихильникам іншого політичного шляху для України оговтатись і почати боротьбу.

Десь приблизно між 7 і 8 годинами ранку 24 грудня подзвонили у дверний дзвоник, двері відкрила мати й одразу покликала мене. Я, як завжди, незадоволено пішов, гадаючи, що жарт, ну хто міг тільки прийти, мабуть, тільки хтось зі знайомих, щоб позичити гроші. Але там стояв якийсь вояк у камуфльованій формі, представившись, спитав:

- Лаврик Володимир Вікторович?

- Так - відповів я машинально.

Той тільки дав конверт і підсунув бланк для підпису. Я розгублено розписався, той одразу розвернувся й пішов, так нічого більше не сказавши.

- Що там? - нетерпляче, стоячи позаду, спитала мати.

- Лист з військкомату, - і я пішов читати, а вона побігла одразу кудись дзвонити.

Там мені наказувалося, починаючи з 9.00, з’явитися в … кабінет, в комісаріат … для подальших розпоряджень, і був перелік речей і документів, з якими я повинен прийти. Коли я почав збиратися, мати влаштувала істерику, діючи мені на нерви.

- Ма, заспокойся, яка війна, ти головою думаєш! А якщо і буде, мене ж ближче 100 км не підпустять до фронту, я ж тилове забезпечення.

- Це ти не розумієш, там тебе зможуть вбити.

- Ма, не мели дурниць, - а сам вперто збираюсь.

Я прийшов вчасно, хоч і йшов пішки. І кабінет знайшов швидко, черговий одразу направив, зрозумівши, мене з півслова, куди мені треба. В кабінеті було не так багато людей, просторе приміщення зі сценою, на якому стояли стіл з трибуною і стільцями, і який був тим кабінетом …. Я одразу підсів до свого одногрупника з інституту, де ми й закінчили військову кафедру. Офіцери на сцені немов нас не помічали, балакали про своє, та і ми гомоніли, будуючи свої версії подальших подій. Чомусь знайомий був переляканий, як моя мати, кажучи що це війна, та його можна зрозуміти - сім’я, жінка і двоє дітей, змушували його хвилюватися. А я думав інакше, не вбачаючи і крихти для остраху. Гадаючи, що це з випадку - коли президент, з ще без розчарувань від влади, рветься робити, і що максимум чим закінчиться, тим що з тиждень будемо в якісь військовій частині прибирати сніг, та і то навряд чи – попереду Новий рік. Люди підходили, були і ті що шукали інший кабінет, заглядали до нас, питали куди їм, а офіцери відповідали тим, кому в інший, а кому і сюди. Ті, з ким я вчився в Харкові, побачивши знайомі обличчя, заходили і сідали без зайвих питань.

Рівно о 9.30 офіцери попросили увагу і полковник почав нам доповідати витяги з законодавства, про наш обов’язок і відповідальність за його порушення. А по закінченню нам роздали анкети, які ми повинні були заповнити. Тих, що заходили пізніше, одразу садили і давали їм анкети, нічого не кажучи. Типова робоча ситуація, робилось без всякої зайвої балаканини. Ці анкети мали тільки біографічні питання. Тих, хто заповнив, просили по одному підходити до комісії з анкетами і документами. Там перевіряючи анкету з документами надписували окрему папку, в яку й складали анкету і військовий квиток, і виписували документ, за яким ми повинні були пройти комісію. Речі нам наказали здати на зберігання. Вперше ми пішли проходити не медкомісію - а психологічний відбір, який проходив в великому залі. Я зайшов, а там було там повно людей, котрі сиділи і заповнювали наступні анкети, мені, взявши мій папірець, дали наступні бланки, які я й пішов заповнювати. Й так само, вперше, мене просили висловити думку про незалежність України, пропонуючи п’ять відповідей на кожне питання. Здав заповнені анкети і отримав направлення далі.

А ось під наступним кабінетом прийшлось чекати, де виходив офіцер з ознаками медика й викликав наступного по прізвищу і ім’ям перекрикуючи гул в коридорі. Ця комісія була розкидана по кабінетам в іншому будинку, до якого треба пройти через кабінет, до якого й запрошували спочатку. Проходити треба було через закритий двір, з цього кабінету і до будинку, але треба було отримати направлення від комісій, у котрої були папки з усіма нашими заповненими анкетами. Все було готово, я вже сидів в тому кабінеті, й я чекав коли подзвонить телефон у цієї комісії і вони впишуть номер в бланк, котрий лежав перед ними. А як написали номер - папери віддали медсестрі, яка вже і відвела через чорний хід, повівши, через двір й інший будинок, у наступний кабінет, де мене попросили роздягнутись по пояс, і спитавши про захворювання обліпили тіло датчиками. Поки військовий у білому халаті чіпляв на мене, другий читав мої анкети. А вже потім питав виключно не медик і на політичні питання, це мене починало дратувати, я ніяк не міг вирішити, чи брехати, казати політкоректне, чи чесно, дратуючи їх. Вирішив казати що думаю, жалкуючи, що потрапив в таку халепу. Але мої відповіді нікого не дратували, немов, вони вже в рутині цих запитань, заморились подібних мені слухати. На останок спитав мене: