Розділ 26. Розповідь сотника Лаврика В. В. Оце так так! Скільки тут всього?!

Лікарвіз не прийшлось чекати, невдовзі пройшов запит на “свій-чужий”. Ми обмінялися даними, всі свої, лікарвіз пішов на зниження.

Він пройшов якраз над моєю доріжкою з спалахів метану й став над “згубним місцем”. Я поспішив дістатися його як найскорше.

З “згубного міста” почали виринати мої повпіхи, готові за наказов дати бій, а за ними піднялася вогнева точка, для спустошення, або щоб було зрозуміло - виведення з місцевості, що перебуває під загрозою нападу ворога у запілля гостя й також речових засобів. Я піднявся в вогняній точці, вперше за життя сівши в повпіха, готуючись дати бій. Ми разом відкрилися, й я особисто, в обладунках, приймав, боячись, що ЗБР-ам не зміг ввести необхідний розпорядок, бажаючи, щоб жива людина це зробила, тобто єдина людина — я. Для цього я був змушений, на наказ з лікарвізу, залізти в літаючий засіб, а там відповідно, я був змушений розкрити повпіха для з'ясування моєї особи. Й тільки, коли було підтверджено, що я відповідаю даним, я ще змушений був пройти допит, з'ясовували, чи справді не потрібен мій вивіз.

З повпіха, котрий мене допитував, почулося:

- Ми вивантажуємося, приймайте.

- Я готовий, Ви переходите в вогняну точку, туди ж перевантажуємо все.

- Зрозуміло.

З лікарвізу вибрався лише один повпіх з зеленою скринею. Може я перехвилювався, тому й не звернув увагу, що мені надали тільки підтвердження, що це те, що я повинен отримати, а чи є в повпіху жива людина - я не знав, та ніхто не назвався. І тільки, коли спустошення відбулося повпіх відкрився й людина назвалася:

- Пане сотнику, - я обімлів, одразу почервонів, - сотник Коваль прибув для проходження подальшої служби під Вашим головуванням.

Серце моє калатало, я тяжко дихав, не знаючи від чого так збудився, чи то від того що побачив живу людину, бо я добряче здичавів, чи те, що прийшла дівчина з моїх мрій, коли я таким засобом додавав сили не втекти з боліт. Я думав, що збожеволів, думка перша була: “Ну все досидівся під землею, вже мариться Інна!”. Нічого краще я не міг зробити, як чухати потилицю, настільки я почуватися ні в сих ні в тих. Я то дивився в її очі, то соромлячи відводив погляд, і знову не витримуючи дивився в її очі, а на душі чомусь легко й бажання виконувати будь-яке її побажання, тільки б вона не кривилася в незадоволенні своє обличчя. А вона неначе глузувала з мене — всміхалася. А я не міг намилуватися її вродою, розумів, що до нестями закоханий в неї. Наскільки ми були різні: вона засмагла й з обвітреним обличчям, я блідий і не голений, де шкіра обличчя вже давно не знала вітру, вона пахнула порохом, тоді як я нічим не пах, собою тільки, живучи в дуже зручних умовах під землею. ЇЇ очі немов стали ще більш блакитними, ввібравши колір повітря, волю вітру й яскравість сонця. Тоді ще припала думка, де це вона встигла так засмагнути, коли на дворі початок весни? Я зніяковів, мені було незручно, бо на білому обличчі моєму очі стали, мабуть, ще темнішими, ввібравши темряву надр землі.

- Сотник Коваль, - я поглянув на комір, де й справді були ознаки цього звання, - Ви помилилися, я чотарь.

- Ні, я не помилилася, - ій вона простягла мені аркуші паперу, - Вам присвоєно чергове військове звання, за виконання наказу.