Український легіон 1.

Розповідь сотника Коваль І. В.

Зараз стоячи перед новоспеченим сотником Лавриком голови повстанського загону “Сіверець” і дивлячись на зніяковілого чоловіка - я вдивлялася, у мене й досі не з'явилася віра, що то він. Чомусь, десь там, в середині, була підозра, що Патруль часу нас заманив в пастку. Я сама потрапила в цю пастку й ще привезла всі данні по нашому озброєнню.

Було рішення відправити на зустріч з ним розвідника, а потім після довгих нарад, було вирішено відправити мене особисто, гадаючи, що я дивлячись на його рухи й вимову, на всі ті дрібнички, що складають особистість людини, я зможу з'ясувати, то він чи не він. Ще там, в лікарвізі, я бачила, що то він, але в те не хотіла вірити, тільки наказ змусив іти за ним, тримаючи руку на увімкнення попередження.

Тоді, в червні 1919 році, ми уходили з цих міст і не знали чи він живий, гадаючи, що він належить до тих, у яких ця дивна війна забрала життя. Ми повернулися й нас було покарано, довго ще дулися на керівництво вершники, але я помітила, що якось ніхто не жалкував за ним, якось стало його шкода, отак ніхто не хвилювався. А потім якось в турботах, чи то призабула, чи то якось не до нього було, згадуючи іноді. Це в більшості було вранці, насниться він і я прокидалася з дивним відчуттям, що щось дороге втратила, на душі така туга, й тільки починаюсь рухатись і та туга проходила. Спочатку я взнала, що мій коханий мав інші політичні уподобання й не зажадав іти до лав Дієвої Армії, я якось це пережила, довго ще наверталися на очі сльози. Болісно ще було, коли цю новину взнала, а коли я отримала допуск до його особистої справи була уражена в саме серце, виходило, що ніякого кохання до мене в нього не було, й це після тих слів, що він мені казав. От тоді я ревла, бо його кохала. А цього Лаврика — ні, хоч з кожним днем, що був далі від нашої розлуки, тільки він і снився. Може, просто було його шкода, я якось все більше знаходила в ньому доброго й розуміла, що він не заслужив смерті, тоді, як коханому я не могла пробачити такої зради. А більше за все, що змушували пригадувати його - це надія, що він живий — я все так і залишалася в його загоні, вважалося, що я тимчасово служу, поки не з'явиться потреба в повернені під його головування. Ось цей стан і змушував з'являтися тим снам.

Коли я вперше почула наказ, про призначенні мене до повстанського чоту “Сіверець”, я здивувалася, чому мені там роботи, в винахідницькому загоні. Перше знайомство з Лавриком було не те що неприємним, а якимсь образливим — я та що ніколи не уявляла себе поза службою в СБУ й тут в господарський загін. На цій війні до мене залицялися багато й він без виключень, якось його залицяння зійшли нанівець, і то добре, як мені тоді здалося.

І ось, вдивляючись в запаленні, червоні очі, я бачила людину, яка змогла принести мені полегшення, немов це біле, більш жовте, і не голене обличчя, з нечесаним волоссям, і занедбаним одностроєм, згорблений - був найбажанішим чоловіком.

Ще на весні 1919, придивлялася до нього, як було наказано, розуміла, що він не такий як видається, щось є в ньому гнидне. Дивіться самі: самий невпевнений, навіть останній боєць більш впевнений в своїх діях. Треба обмовиться, його особисту справу я читала, ще особисто не познайомившись, і тому знала про Залізний Хрест, знала, що то воно. Я ще ніколи не бачила вершника порядку Залізний Хрест в званні чотарь, але достатньо бачила людей з цією ознакою. Коли було я заходила в кабінет до керівництва й там хтось сидів з цим хрестом, то мене завжди просили вийти, без залежності від того наскільки моя справа нагальна й що до цього казав керівник, що я повинна бігти до нього. Тому знала, що той Залізний Хрест має важливе значення, та ще я бачила на людях при високих військових званнях і цивільних посадах. Чотарь Лаврик справляв враження людини: нерішучою, м'якої, не фахової і тугодумної. Бувало в нього підлеглий спитає, а він - “а я не знаю”, його поза очі так і прозвали “незнай”, кажучи, що він пішов до “незная” Й тільки, при розмові зі мною показував свою впевненість, що він кращий усіх нас, — це дратувало.

Тому відсторонення від керування чотом “Сіверець” усім товариством було закономірним, всі одностайно вірили, що його нерішучі дії тільки заважають справі. Більшість хлопців мали бойовий досвід, не одну годину в своєму загалі мали, а тут сиди й чекай хоч якихось дій, занудьгувались. Як вони потім здивувались, їх було за той заколот, як записано в особових справах, дуже покарано, керівництво й не припускало думки, що його дії були хибними. Й тільки вранці, коли він снився, я по тихеньку починала його розуміти.

Та, він діяв як я, не помітила, що він нас усіх вивчав, вивчав наші дії. Мені не давав спокою той Хрест, і я знову і знову поверталася, не розуміючи, що ніч показувала, що я ще про нього думала. Мені потрібен був час, щоб пригадати ті дрібнички в його поведінці й зібрати повноцінне про нього уявлення. Й я дійшла до невтішного висновку.

Тієї ночі, як я повернулася назад до чоту, він не захотів робити, наказав відпочивати. Покої мої були сучасними, тільки не було далекобачення (по старому телебачення), зручними, але я погано спала, очікування вбивало. А з ранку в 10.00 він зайшов вводити в справу, чомусь, нікуди не поспішаючи. Ми об'їжджали його хазяйство, але не це мене остаточно “добило”. Так, мене все більше пригнічувало, там, на Вкраїні, ми рахували кожен набій, а тут нескінченні виробничі потужності. Він не змінився, так і залишився “незнаєм”, на мої питання, а скільки тут чого виробляється, він відповідав, що не знає й йому треба подивитися, а то каже, що приблизно десь .... Я вперше перепитала, чи за день, він подивися на мене уважніше й відповів що в секунду, мене це образило, виходило, що нас тіснили, ми були затиснені в “трикутнику смерті”, а тут він не знає рахунку своєму хазяйству. Й на останок, приводить в якесь приміщення й вмикає світло, а воно як в кіно — туф, туф і далі туф, далі вмикаються ліхтарі денного світла, з кожним ліхтарем з темряви виринають наступні роботи, й їх краю не видно. Таке мені доводилося бачити тільки в кінофільмі, чомусь враження, що то був поганий сон, настільки вплинув перебіг цієї війни, де ми знали кожного робота, тільки швидкий погляд і ти знаєш, то 273, чи то 056, і то вже і двісті сімдесят трьох не було, роботи виходили з ладу, а число залишалося, а тут невідомо скільки нових ЗБР-ів і повпіхів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше