Розділ 30. Розповідь сотника Лаврика В. В. Сіверяни.

Я вже думав, що свою розповідь закінчив, і так все зрозуміло, що ми українці перемогли, але я вирішив, що розповідь про тих, з ким я разом воював, буде так само важлива, як і попередній опис.

Хотів би почати, не про те як ті “сіверини” з'явилися й яким я цей розділ відвів, а першому козаку, який прибув з Великої України нести службу під моїм головуванням, як тільки наше сполучення стало можливим.

В той день я зібрався зайнятися “паперовою роботою”, тому, після прощання з Антоном Криценко, який відлітав для звітування перед керівництвом в Києві, одразу пішов до себе, не приділяючи увагу новоприбулій людині. Тільки поглянув мимохідь на прибулого вояка й пішов по своїм справам. Звернувши увагу на однострій — ми такого не носили, камуфльований, тоді як в нас був скоріше урочистий, що нагадував козачий одяг, бо я якось не бачив потреби особисто козаку ховатися від влучного стрільця ворога, і який дозволяв побачити його задалеку. Ні Інна, ні Антон не звернули увагу, що такий однострій моїх козаків не припустимий, тому й вони носили схожий. А цей був в камуфляжі, який ще й приховував військове звання. Можна було підійти, з'ясувати, але я не бачив в тому потребу, для цієї роботи була призначена людина, яка, до речі, не погано себе показала в доборі особового складу.

Я зібрався, налаштувався на роботу, зручно вмостившись в крісло й почав працювати з паперами, коли зайшов помічник і сказав, що до мене проситься новоприбулий.

- Що йому треба?

- Він хоче з Вами особисто зустрітися.

- Якесь утруднення?

- Так, він не згоден новим призначений.

- Ладно, запроси.

Його можна було не приймати, бо я був і справді зайнятий. Нагадаю, що я роблю повільно, мені треба спокій для прийняття рішення, тому на свою роботу виділяю більше часу, ніж потрібно при першому погляді, тобто, я працював з запасом. Але я вирішив його прийняти, краще з'ясувати причини ускладнення, тобто простіше, вирішити, що з новоприбулого вийде, в ту хвилину бажаючи зняти напруження в роботі мого підлеглого. Зрозуміло, що я новоприбулим був вже незадоволений, що йде одразу до мене, коли для цього була виділена людина.

Він практично увірвався до мене.

- Пане сотнику, - поспішаючи кудись, почав він і, чомусь, одразу сів, без мого запрошення, - несправедливо мене призначили на роботу! Ви знаєте, що в Вас підлеглі займають саботажем! Ваш хорунжий — москаль!

- А у мене всі тут набрані з Російської Імперії. Ну то й що?

Й цей початок чув мій помічник, теж узятий на службу тут. Я тільки поглянув на помічника вказавши вийти й, тільки коли той вийшов, почав.

- Для початку: назвіть себе, своє військове звання, як звуть, - я вже з незадоволенням дивився на новоприбулого.

- Ройовий спецзагону піхоти Міхайленко.

В нього був погляд немов у власника всіх хрестів, а для мене ті слова нічого не казали, що то за спецзагін, та ще й піхоти, я все ж таки людина більше цивільна, тому багато в чому не розбирався, в тих утвореннях військових. Чомусь була певна переконаність, що він не в відповідності сталому порядку назвав своє військове звання, я був впевнений, що тільки “ройовий” і “Міхайленко” він сказав правильно. Гаразд, ти в нас спецназ, як ти сам сказав, то чому, ти такий в'ялий, чому, живіт було видно й через однострій, і не такий округлий, а звисаючий, а стегна, що й штани немов зараз розірвуть, навіть для мого ока було видна його срака, котра була більше плечей. Але це перше враження було підтвердження, в нього був поганий фізичний стан, але було вдосталь самовпевненості, та й служба в спецзагоні, як він його назвав, була недовгою, тільки початкова підготовка.

- Добре, й чим Ви ройовий незадоволенні?

- Призначенням хорунжего.

- І куди він Вас призначив?

- Я своє звання отримав в боях, вже не один місяць провів на передовій, - мене це вже починало зацікавлювати, - Ви знаєте я кожне своє військове звання отримав не за гарні очі. Муштрового козака я отримав ...

І він почав розповідати мені коли й що отримав. І тільки коли він закінчив свою автобіографію, я зміг спитати:

- Яку Вам посаду надано хорунжим Куликом?

- Головою рою.

- Посада в відповідності до звання.

Він спочатку побілів, а потім швидко почервонів.

- Він призначив керувати бригадою прибиральників.

- А Ви чого бажали? - я вже відверто глузував, схоже він цього не помічав.

- Що я буду керувати бойовим роботом.

- Гаразд, почекайте. - Я ввімкнув пром, - Це сотник Лаврик. Хорунжий Кулик, зайдіть до мене.

Я бажав тільки одного - щоб у моїх підлеглих не було непорозумінь, незрозумілості того, кому яку роботу виконувати, щоб дехто не боявся зробити певний крок, не знаючи на те моєї думки. Я запросив хорунжого Кулика, вродженого тут недалеко, в курському краї, в селі Волинка, й бажав цього козака “поставити на місце”, щоб хорунжий зрозумів, що мої накази стосуються усіх без виключення, чи то етнічного росіянина, чи то етнічного українця.

Двері відчинилися й хорунжий Кулик:

- Пане сотнику, викликали?

- Так. Заходь.

І тільки коли двері були прикриті, щоб не було чутно ззовні, я почав:

- Пане хорунжий, Ви приймали ройового?

- Так.

- Ви перевірили його папери?

- Так.

Я поглянув на ройового, той зрадів, чомусь, за цим побачив, що я хорунжого зараз буду карати, що той його образив.

- І на яку посаду було призначено в паперах?

- Ні на яку, він переводився до Вашой сотні.

- Все?

- Все. А що там було написано? - а хорунжий на відміну від ройового зблід, не розуміючи, чим він провинився.

- А не було там написано, що його призначено вершником на повпіх, наприклад?

- Ні.

- Може на нападпіх, чи може грабіжник?