Уламки цивілізації. Зруйновані

Розділ 2

Тірша, 18 вересня, субота, 2320 рік.

Весь ранок, допомагаючи мамі збирати яблука в саду, я думала про Ровена. Мені хотілося скоріше його знову побачити, нормально поспілкуватися. Може, прямо сьогодні й сходити? У першій половині дня в суботу ми з мамою зазвичай займалися садом та прибиранням будинку, готували разом обід, а потім у мене був вільний час для себе. Я любила збирати яблука, їхній солодкий аромат наповнював мене теплом, але сьогодні мені хотілося якнайшвидше закінчити роботу і піти в гості до Ровена. Треба б щось принести до чаю, так буде ввічливо. У нього точно немає нічого смачненького, адже я бачила вчора, що він купував тільки найнеобхідніші продукти. Мені спало на думку спекти для Ровена пиріг із яблуками і я, ніяковіючи, запитала у мами, чи можу я це зробити.

— Тобі подобається цей хлопчик, так? — мама посміхнулася.

— Мааамо!

— Ти думаєш, я не була молодою, Тіршо? — мама ласкаво потріпала мене по голові, скуйовдживши і без того непокірне темне волосся. — Коли мені було 14, я закохалася у новенького однокласника. Тільки він виявився таким дурнем, що моя любов до нього швидко вщухла. Але Ровен не здається дурним або незрілим, він виглядає старшим за свої роки. Щоправда, тут є свої нюанси. Так що…

— Мамо, я не дурненька. Ти мені все вже про це розповідала, — найменше мені хотілося, щоб мама знову торкнулася теми сексу. Мене бентежили подібні розмови. — Я просто хочу з кимось подружитися.

— Так у тебе ж повно однокласниць, — мама підхопила кошик із яблуками і пішла у бік будинку. Взявши другий, менший, я поспішила за нею. — Кара непогана дівчинка, здається. Ви ж із нею спілкуєтеся часто.

— З Карою цікаво поговорити про готування, музику та малювання. Ще про вбрання. У серйозніших темах вона не сильна.

— Ти думаєш, хлопчик, який два роки тому покинув школу, виявиться більш освіченим?

— До чого тут навчання, мамо? Він, напевно, багато в житті побачив, з ним просто буде цікаво поспілкуватися. Мені так здається.

— Я просто хочу, щоб ти була обережною, Тіршо, — мама поставила кошик на землю і пильно подивилася на мене.

— Я знаю. Ми просто дружитимемо.

— Я не тільки про це, люба. Я знаю, що тебе турбує. Тато мені розповідав. Будь уважною з тим, про що говориш. Не грай із вогнем. Адже ти знаєш, що карателям байдуже, дорослий ти чи підліток. Якщо ти кажеш те, про що говорити не слід і робиш заборонені речі, то на тебе чекає покарання.

Отак завжди: поділишся з татом якимись думками по секрету, а він усе мамі розбалакає. Я знаю, що тато розуміє мої тривоги, мій інтерес до нашої історії, оскільки періодично вплутується в різні активістські рухи, але мама цього боїться. Вона каже, що краще жити тихо і просто, ні в що не вникати і нічого не знати, ніж накликати на себе лихо. Я ж з нею абсолютно не згодна. Я вважаю, що важливо знати свою історію. Мудрою людиною було сказано, що народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього[1]. Відібравши правду про минуле, правителі позбавили нас майбутнього. Вони обрізали нам крила, щоб ми не змогли підвестися над ними, відібрати владу. Жорстокі часи. В одній старій книзі я прочитала фразу: «Той, хто керує минулим, керує майбутнім. Той, хто керує теперішнім, керує минулим»[2]. Ця книга була про антиутопічний світ і ми були тими, чий світ перетворився на одну із книжкових історій. Наші правителі маніпулювали нами, керували нашим минулим тут і зараз, не даючи нам шансу на краще майбутнє. Я не думаю, що ми повинні спускати їм це з рук, ми повинні встати з колін і вимагати нам повернути те, що у нас відібрали. Я вірю, що історія не стерта повністю, а просто надійно захована в секретних архівах. Активісти — люди, які були проти уряду, боролися із сучасною системою різними способами, вони шукали правду. Я також хотіла бути такою, як вони. У глибині душі тато поділяє мою позицію, хоч і рідко вплутується у щось серйозне. Мама його гальмує. Вона хоче тихого та мирного життя, щоб ми прожили спокійно, цілі та неушкоджені до самої старості. Тих, хто веде підривну діяльність, знаходять карателі та відправляють до в'язниці. Особливо активних бунтарів чекає смертна кара. Також карателі часто призначають ціну за особливо небезпечних з їхньої точки зору активістів, і будь-який найманець міг знести повстанцю голову, так би мовити. Карателі були особливим підрозділом поліції — військові з урядових міст, які стежили за виконанням закону.

Мені було прикро, що з татом не можна довірити таємниці. Він любив мене, але не вважав за рівну, хотів уберегти від тягарів нашого світу. Мама його так просила. Вона навіть не дозволила йому навчити мене стрільбі. Вона казала, що чоловіки мене захистять — спочатку тато, а потім коханий чоловік. Неймовірно старомодне переконання, але мама була вірна йому. Вона дуже боялася втратити мене і найбільше на світі жадала щасливого мирного життя. Я б її зрозуміла, живи ми в хорошому світі, як це було за старих часів, пару століть тому. Але ми жили у світі, де кожну мить треба було боротися за своє щастя, вириваючи зубами лише жалюгідні недоїдки від нього. Мені було дуже шкода, що мама не розуміла цих простих істин. А може й розуміла, просто була боягузкою і не хотіла зізнаватись у своїх слабкостях перед дочкою. Я її не звинувачую, у кожного своє життя, але я такого не хотіла. Я знаю, що мине ще трохи часу, я подорослішаю і піду від них. Я житиму сама, з хлопцем чи друзями, які поділятимуть мої погляди та прагнення, а не намагатимуться перекроїти за власною подобою.

Почувши мої брехливі, але переконливі запевнення, що я не говоритиму про недозволене, мама дозволила мені спекти пиріг для Ровена. Я зупинила свій вибір на улюбленому рецепті — шарлотка з яблуками та корицею. Мама мене навчила йому, коли мені було всього 10, і в мене дуже смачно тепер виходить. Я взагалі досить здатна в кулінарії, обожнюю цю справу, постійно щось нове вигадую, вивчаю, готую. Люблю експериментувати на кухні.

Я приготувала два пироги, один для батьків і другий для Ровена, прибралася на кухні і мама дозволила мені піти. Дорога до Ровена зайняла близько 20 хвилин. Я йшла досить швидко, відчуваючи швидку зустріч. Хоч би тільки він опинився вдома! Побачивши його пошарпаний будиночок на горизонті, я трохи сповільнила хід. Всередині мене з'являлося хвилювання від зустрічі з хлопцем. Я зробила пару глибоких, повільних вдихів, щоб заспокоїтися, вгамувати шалене серцебиття, а потім рішуче зробила крок у двір. Ровен був тут і колов дрова. Незважаючи на прохолодний день, одягнений він був в одну сіру майку та темні джинси. Я звернула увагу, що в нього вже позначилися м'язи на тілі, незважаючи на в цілому худорляве тіло. Напевно він багато працює фізично.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше