Розділ 3

Джулайя Радоскі, 19 вересня, неділя, 2320 рік.

— Я ненавиджу цей світ! Він відбирає все найдорожче! — я захлиналася від плачу вже добру годину і ніяк не могла заспокоїтися.

— Джулі, люба, не світ відбирає, а люди. Є світлі люди, а є темні, але сам світ не має людських якостей. Ти не мусиш йому дорікати у злі через жменьку темних людей, — бабуся ніжно погладила мене по голові, але я все одно палала.

— Але ця жменька людей керує всім світом!

— Ніхто не керує твоїм світом. Викинь із голови цю нісенітницю. Тільки ти керуєш своїм світом, своїм життям. Ти вирішуєш як прожити. Так, темні, злі люди втручаються в нього, встають на твоєму шляху, але вони приходять, щоб навчити тебе, щоб ти набула досвіду, щоб стала світлішою або скотилася до них у темряву. Їхня поява — виклик. Твій вибір прийняти його, давши темряві заволодіти тобою і поглинути тебе, або продовжувати випромінювати світло, — здається, що бабуся зовсім не відчувала болю, такою спокійною вона виглядала.

Але ж вона зовсім недавно втратила єдину дочку та молодшу сестру — найдорожчих їй людей, крім мене. Нам не пощастило належати до магічного роду, ми були шаманами, мали силу і нас постійно намагалися винищити. Багатьох людей лякали наші здібності, а може вони просто нам заздрили, тому нас постійно гнобили — не давали працювати, допомагати людям, зцілювати їх, просто вбивали нас і наші сім'ї. Карателі — виконавці урядової волі — постійно нас відловлювали, тільки-но бачили, що ми використовуємо свої здібності, неважливо, на благо чи на шкоду. Нам дозволялося жити тільки, якщо ми поводилися як звичайні люди, тихенько, непримітно, і не використовували сили. Інакше нас катували, садили у в'язниці або просто вбивали. Так сталося з усією моєю сім'єю. Ми хотіли допомагати людям, а нас за це вбили. Моїх батьків, бабусину сестру та всю її родину, вони не пощадили нікого. Нам із бабусею дивом вдалося втекти та залишити рідні краї. Я завжди любила свій дар і жадала, як і мої предки допомагати людям, але вперше за 16 років я засумнівалась у своєму призначенні. Темрява мене підкосила, намагалася поринути в душу і звити там собі гніздо. Темрява гострими кігтиками хапалася за мене, дряпала, розриваючи до крові мою душу, не хотіла відпускати, і я майже їй віддалася.

— Покричи, Джулі, люба, виплач все, весь свій біль і темряву. Вони підуть зі сльозами та криками. Тебе відпустить. Ти повинна бути сильною, чинити опір темряві. Ти ж моє світле сонечко! У тебе велике майбутнє, рідненька, ти потрібна цим людям. Тут твоє місце, — бабуся часто бачила майбутнє, ось тільки смерть своєї родини не побачила, їй не дали. Вона сказала, що так було потрібно, вона не могла їх врятувати. Я теж хотіла бачити, як вона. Бабуся завжди говорила, що саме я успадкувала її дар бачити, але поки що не можу його в собі розкрити. Мені заважають якісь блоки.

— Ох, бабусю, мені так погано, — я притулилася до рідного плеча. Бабуся була такою теплою та смачно пахла сушеними травами.

— Я знаю, рідненька, знаю, — бабуся ніжно гладила мене по голові і я нарешті почала заспокоюватися. — Мені також болить. Але ти маєш вчитися приймати свій біль і трансформувати його у світло та любов. Будь сильною. Адже мені теж небагато лишилося. Ще кілька років і я відійду в інший світ.

— Ба, тобі не страшно, що ти це знаєш?

— Не страшно. Мені, навпаки, страшно не знати. Я майже пройшла свій шлях. Мені тільки лишилося що тебе наставити на твій і вкласти в твою голівоньку важливі знання. Тоді я й завершу своє життя.

— Тоді я погано вчитимуся, щоб ти пожила довше, — я посміхнулася крізь сльози.

— Ні, не треба. Адже смерть — не кінець. Ми закінчуємо це життя та починаємо нове. Ми вже тисячу разів так робили. Не треба боятися смерті.

— Але як ти можеш бути певна? Хто дав тобі це знання? — я завжди дивувалася, звідки бабуся знає так багато про життя та смерть.

— Всесвіт дав. І коли ти будеш готова до цих знань, він їх також тобі відкриє. Повір, відчуй, просто відкрийся назустріч світлу і ти трансформуєшся. Станеш світлом та любов'ю — вони твоя суть.

Я зітхнула, розуміючи, що бабуся має рацію, і вийшла на вулицю. Ми приїхали в Сентінель рано-вранці і, примітивши незайнятий будиночок на пагорбі, вирішили в ньому оселитися. З вершини відкривався чудовий краєвид на ліс і озеро, а трохи далі в долині розкинулося напівзруйноване містечко з пошарпаними будинками. Все ж таки тут кипіло життя і було набагато затишніше, ніж у нашому рідному краю — там часто-густо були руїни. Я б раділа переїзду, якби не було так боляче від втрати рідних.

Все сталося зненацька. Хтось із тих, кому ми допомогли, зрадив нас і здав наше місце проживання карателям. Моїх рідних загнали у власний будинок, як стадо овець, замкнули зовні двері, забили вікна і підпалили. Вони згоріли живцем, у моїх вухах досі лунають їхні дикі крики. Так не кричить навіть поранений звір. Що за нелюди ці карателі? Я не розуміла, невже не можна просто вбити пострілом у голову? Вони що насолоджувалися своєю жорстокістю? Як багато темряви у цих людях! І вона не просто їх пожирає, вона як заразна хвороба перекидається на інших, варто карателям проникнути тобі в душу. А вони вміли проникати, спокушати своєю темрявою! Лише пропозиція хороших грошей, а іноді навіть житла в урядовому місті, і майже будь-яка людина піддавалася. Їй було байдуже, що вона зраджує того, хто їй допоміг, зробив добро. У відповідь на добро людина готова була зробити велике зло, тільки заради свого благополуччя. Не здавались лише ідейні, а таких була меншість. Ні, цей світ на межі і якщо нічого не виправити, то темрява поглине всіх.

Ми з бабусею врятувалися лише тому, що нас не було вдома. Ми збирали у лісі трави для лікувальних відварів, коли все сталося. До нас прибіг хлопчик із сусіднього будинку, ще світла, чиста дитина, якій гроші не застилали очі, і повідомив про те, що сталося. Першим моїм поривом було бігти рятувати рідних, гасити хату, але бабуся мене утримала. Ми прослизнули за хлопчиком до них додому, він жив разом зі своєю бабусею, з якою ми товаришували. Вона вкрила нас у своєму підвалі, дала трохи речей у дорогу і допомогла зв'язатися з ще однією доброю людиною, яка переправила нас сюди на літаку. У ньому теж текло трохи шаманської крові, тому він і допомагав переправляти на нові місця шаманів та чаклунів, безоплатно. У цьому чоловікові було багато світла і я дуже вдячна йому за порятунок. Я назавжди перед ним у неоплатному боргу.