Глава 48

- Ти що твориш?! - вриваюся в квартиру Єгора. Він сидить за столом у кухні з пляшкою в руках.
- Соня?
- Так напився, що вже дочку не впізнаєш? - його це має зачепити, я знаю.
- Я думав, ти з Олегом просидиш усю ніч, як тоді коли він запалення мав.
- Олегу я нічим не допоможу, а от сестричці моя допомога зараз дуже потрібна. Чому ти написав відмову?
- Сонь, мені зараз дуже важко.
- А кому легко? Дідусь з бабусею доньку втратили, я з сестричкою маму. Думаєш, нам не важко? Твоя донька зараз на межі життя та смерті. Вона бореться за те, щоб вижити. І дівчинці зараз дуже потрібно, щоб ти був поруч.
- Я не зможу дати їй нормальне виховання, забезпечити її не зможу.
- Візьми себе в руки, прошу. Я розумію, що важко. Знаю, що нестерпно болить. Тільки ти не можеш скласти руки, поки твоя дитина бореться за життя. Невже ти хочеш для неї такої ж долі, яку мав сам? Хочеш, щоб дівчинка росла без батьків? - стараюся говорити спокійно, хоч і в душі ураган.
- У неї є бабуся з дідусем.
- Добре, ти цього, може, й не розумієш, але я знаю точно. Ніякі опікуни, навіть коли це рідні бабуся та дідусь, не замінять дитині батьківської любові. Я не хочу казати, що мені погано жити з Машею чи з її батьками, але все одно бувають моменти, коли я почуваю себе не в своїй тарілці. Я вже дуже люблю свою сестричку, але не відчуваю до неї чогось особливого. Я люблю її так само, як і тебе, бабусю з дідусем, Алісу, Назара. Тільки це дружня любов, не сімейна. І я дуже хочу, щоб у цієї дівчинки було по-іншому. Так, у неї буде не повна сім'я, але я впевнена, що ти любитимеш її за двох. Ми з Олегом тобі допомагатимемо, та й дідусь з бабусею завжди будуть раді посидіти з онукою. Все буде добре. Разом ми з усім впораємося. Тільки не ламай дівчинці життя.
- Ти маєш рацію. Це, мабуть, якесь помутніння було. Я зараз же поїду й заберу відмову.
- Куди ти зібрався? Ніч надворі. Та й сам ти не в тому стані, в якому варто з'являтися в лікарні. Лягай спати. А завтра підеш знайомитися з донькою.
- Можна тебе попросити залишитись тут?
- Не хочеш залишатися сам у квартирі? - Єгор киває. - Звичайно, я залишуся. Сама не хочу повертатися додому. Та й за тобою, виявляється, приглядати потрібно.
- Дякую тобі. За все.
Єгор обіймає мене й іде в кімнату. Цікаво, чому дідусь сам не поговорив з хлопцем. Чи це був спосіб затягнути мене додому? Байдуже. Головне, що Єгор одумався. Вже на одну проблему менше. Тільки ж як мені сьогодні заснути? А ніяк. Так і не вдалося навіть подрімати.
- Спиш? - у кімнату заглянув Єгор.
- Не спиться.
- Тоді піднімайся, сніданок вже готовий.
- Єгоооор - задумливо мотаючи спагеті на виделку, протягую я.
- Що?
- Як зрозуміти, що ти готовий провести з певною людиною все життя?
- Досить складно пояснити. Ти повинна сама це якось відчути.
- А як це було в тебе? - мені здається, що приємні спогади про маму допоможуть Єгору зрозуміти, наскільки важливою для нього є сестричка.
- Коли Маша розповіла історію про плакат, я подумав, що це повна маячня. І саме в цей момент у серці щось йокнуло. Маячня змішалась з романтизмом, усе всередині мене перевернулося з ніг на голову. Тоді й зрозумів, що влюбився. А потім спілкування, зустрічі. Я впевнений був у тому, що готовий все життя провести з Машею. Воно якось саме прийшло.
- Може був якийсь момент, після якого ти зрозумів, що ніколи не відпустиш?
- Ага. Коли на машині ганяли. Швидкість, адреналін і ця усмішка.
- Усмішка?
- Ну так. А що?
- Згадала, як мені усміхнулося маленьке чудо. Точніше мені це здалось. Коли я дивилась на твою донечку й говорила про маму, вона так кумедно зморщилась, ніби усміхнулася.
- Хотів би я це побачити.
- Не знаю, чи нас пустять на неї подивитися. Дідусь сказав, що там щось серйозне.
- Пустять, нікуди не дінуться. Сонь, я повинен тобі дещо розповісти.
- Не лякай.
- Маша казала, що ти і її батьки нічого про це не знають. І мене просила не розповідати, щоб паніку не розводити.
- Єгор, може ми обійдемося без вступу?
- У неї були проблеми зі згортанням крові.
- Гемофілія?
- А ти звідки знаєш?
- Читала. Чекай, то виходить, що...
- Удар міг спровокувати відшарування чогось там, але воно швидше за все почалось раніше. Я не сильний в тих медичних термінах, але, наскільки розумію, Паша не винен у смерті Маші.
- Відшарування плаценти плюс гемофілія. Чому ви не розповіли? Та за нею доглядати потрібно було як за кришталевою вазою. Якби ж я знала, не зупиняла б Олега. Він би спинив маму до того, як Паша її зачепив. Виходить, що я винна в її смерті - виделка падає з рук. Дихання збивається, сльози знову ллються з очей. Я ж могла це зупинити.
- Ніхто не винен у тому, що було. Це могло статися в будь-який момент.
- Якби я її не рознервувала, нічого б не сталося - я просто кричу. Кричу від болю, який таївся в душі. Він нарешті вирвався. Я відпустила емоції. Здається, до мене тільки зараз дійшло, що сталося.
- Не потрібно було тобі розповідати. Краще б мовчав.
- Я у всьому винна! - дивлюся в одну точку й кричу.
- Сонь, випий, будь ласка - Єгор протягує склянку з заспокійливим. Кидаю її в стіну...