*

Упир літньої ночі

1

- То що ти скажеш?

Я похмуро зиркнув на слідчого, з яким мені, зненацька, випало працювати, і знизав плечима.

Ми сиділи на ґанку, неподалік сільради Дружбинців. Сонце палило нещадно, а зараз тільки десята година. В мене вже третій піт з чола сходив, хоч я, власне, нічого не встиг зробити.

Ілля, слідчий, привіз мене сюди спозаранку, дорогою розповідаючи, з чим ми будемо мати справу. Я слухав його, правду кажучи, не дуже уважно, більше міркуючи про гірку долю, яка кинула мене в таке становище – робота з поліцією! Хто б міг подумати, особливо я, таврований маг крові, якому просто пощастило не згоріти на вогнищі за рішенням суду.

Слідчий закурив, все ще пильно на мене дивлячись, я відірвав погляд від шраму, що залишився від клеймо на тильній стороні лівої руки: «ВМ», маг крові, blood mage.

Теж дістав цигарку і закурив. Два хмарки диму поповзли вгору, просто під нещадне проміння сонця. Кілька жінок, що проходили повз, зацікавлено на нас глянули. Воно й не дивно, нарешті з Кам’янця-Подільського в Дружбинці, доволі задрипане село, приїхала поліція. Розібратися у справі. Цього разу із відьмаком, тобто, зі мною.

Ілля виразно прокашлявся.

- Що я можу сказати? Якщо Ви про версію з вовкулаками, гадаю, тут одразу мінус.

- Можеш звертатися до мене на ти, - слова Іллі не прозвучали зверхньо, але мені, все ж, такими здалися.

- О’кей, - знизав плечима я.

- То чому вовкулаки не підходять?

- А нафіга здалися вовкулакам діти? Це по-перше, а по-друге, викрадали дітей же протягом місяця, правильно? Повня триває усього три дні, це ж не новина.

- Інфіковані вовкулаки? – слідчий не здавався, він, у нього що, якийсь пунктик на вовкулаках?!

- Вони не контролюють себе у вовчій подобі. Замість викрадати, вони б просто розірвали дитину. А тут ще й в будинку, то там було б непогане таке місиво, знаєт… знаєш.

- І що заважає тоді викрасти звичайним вовкулакам?

- Нічого, - я зробив чергову затяжку, витираючи піт з чола. І як слідчому не жарко у джинсах і сорочці?! – Але знов таки – нащо?! Ви щось нарили на вовкулак, так?

- Таке, - слідчий пожбурив бичок в урну, - за останні років десять сюди ніхто не переїжджав. Інфікованих, наче, теж немає. Алібі всіх знаних вовкулак підтвердило себе.

- Ну от, - я розвів руками, ледь не зацідивши недопалком Іллі в сорочку, - отже – не підходить. Чи це якась перевірка на мою профпридатність?

Слідчий знизав плечима, що змусило мене скривитися.

- Раніше нам не дозволяли залучати до розслідувань відьом і відьмаків, тепер – можна, але з Ковену ніхто не погодився, це ж добровільно. Тому, Толік, вважай себе першим на цій гм… посаді у Кам’янці-Подільському.

Слова слідчого не додали мені ентузіазму, власне, вони навпаки вбили в мені всю надію на те, що моя нинішня робота це, як то кажуть, «разовая акция».

- Не пам’ятаю, аби хтось питав моєї думки.

- Власне, якщо ти на обліку, а ти на обліку ще три місяці, поліція має право примусово залучати тебе до співпраці.

- Не боїтеся, що я зірвуся, магія крові, все таке…?

Ілля похитав головою, роззираючись.

- Не дуже, другого клейма не буде, там уже – тільки вогнище.

Я скрипнув зубами:

- Якщо ти читав мою справу, то знаєш, що з мене такий маг крові…

Слідчий підвівся з лавки, зиркнув на мене:

- Читав, але про це, якщо вже кортить, поговоримо потім, зараз мене хвилює справа.

Я й собі підвівся. Ми сиділи біля сільради, а вона – просто в центрі села, від якого тяглося кілька вулиць в різні боки. Дружбинці – село мале, трохи відірване від цивілізації, не більше трьох десятків хат, до найближчої автобусної зупинки – година пішки. Довкола поля та городи, лише з одного боку дуже близько до села підступав ліс. Якщо вірити ґуґл картам, ліс не те щоб маленький.

- О’кей, - я кивнув, дивлячись на слідчого, - але з мене детектив не дуже. Якщо я неправильно щось зрозумів, виправ мене. Протягом червня четверо дітей зникло, один вдень, що ще раз спростовує версію про вовкулак, троє вночі, просто з домівок. Так?

Слідчий просто кивнув. Ми рушили до його машини, що стояла під парканом.

- Ні слідів крові, ні боротьби, нічого. Тіла так і не знайшли, правильно?

Знову кивок. Ми сіли в машину, але Ілля заводити мотор не поспішав.

- Якби не одне викрадення вдень, я б подумав, що то упир.

- Але день – не їх пора, це навіть звичайні поліцейські знають, - Ілля глянув на мене, вигнувши одну брову. – Є якісь думки?

Я замислився.

- Власне, чому це не може бути упир? – питання було доволі риторичне.

- Сам же щойно казав, що день – не їх пора, - Ілля похмуро дивився на мене з-під лоба.

- Не їх, але чому б якомусь упирю не навіяти дитині прийти до нього вдень? Ви ж допитали родичів, так:

- Угу. Жодних слідів, ні боротьби, ні крові. Діти просто зникли.

- Ну от! Навіяти дитині, це для упиря – раз плюнути.

- Чекай, вони ж не можуть зайти в дім без дозволу.

- А вікно їм для чого? Він, чи вона могли запросто привернути увагу дитину, далі справа вже не важка. Вам що, в академії не викладали про надприродних істот?

- Викладали, - коротко кинув слідчий, - один семестр.

- І все? Як ви тоді боретеся з надприродною злочинністю?

- Я мав працювати звичайним слідчим, - огризнувся різко слідчий, а потім відмахнувся: - Забудь. Може, то не упир, а якась взагалі інша істота?

- Не знаю, може то і якась інша істота, та більш імовірно, що – упир.

- Може мавки?

- Навряд, хоч тут мавки може й прижилися б, село мале, а вони не можуть адаптуватися до життя у місті.

Слідчий закурив, слухаючи мене і дивлячись у вікно. Там якась жінка саме набирала з великого колодязя воду, біля неї метушився чи то онук, чи то син. На вигляд малому років десять. Що, як він стане наступною жертвою?