Розділ другий

Прокинулась я від співу птах, шуму дерев та річки. 
«Невже я в раю? Можливо це ангели співають?» - подумалось мені.
Відкривши очі, я побачила ліс та річку. Невже від мого тіла хотіли позбутись, думали, що я труп! Але для мене дуже дивним стало те, що на мені не одного синця. Так, головне заспокоїтись та вийти з цього лісу, а там цивілізація. Я встала, та вирішила для початку напитись води. Потім продовжила шлях. Десь через годину я почула цокіт копит наближавшись до мене. Це був вершник на коні, але він вдягнутий в середньовічний одяг і в його руках був арбалет, який цілився на мене.
- Стій! Та не рухайся! Відьмо! – ось навіщо зразу обзиватись?
- Я і так стою! І я не відьма! – сказала я.
- Не говори нічого! Знаю я вас відьм, рижоволосих! – він зліз з коня та підійшов ближче.
- Слухай, я не відьма і не знаю чого ти обкурися і де тут ваш наркоматський притон, але мені потрібно вибратись звідси. Де можна зателефонувати? – він на мене подивився таким поглядом, ніби нічого не зрозумів.
- Ти тут свої заклинання не промовляй, відьма! – ох, як же він мені набрид, ось якби в моїх руках був арбалет я б з ним «краще» поговорила. 
Як тільки я подумала про арбалет, він перемістився до мене. Той чоловік втік, залишивши коня та закричав: «Відьма! Відьма! Слуга демонів!». Що за чортівня! Так, потрібно прокинутись, це тільки сон! Щоб переконатись, що це не сон я ущипнула себе. 
- Ай! Боляче! – крикнула я. Все ж таки не сон. Ось це точно галюцинації. – Ну і куди мені йти? – звернулась я до коня, напевно точно з глузду з’їхала.
- До міста! – сказав кінь, від несподіванки я впала. – Ой, не потрібно так лякатися, подумаєш кінь, який вміє говорити. Мене звати Ларсон. А тебе як?
Не віривши всьому, я протерла очі.
- Та все з тобою добре!
- Хотілось би так думати! Мене звати Емілія. – сказала я.
- Що ж мені з тобою робити? Сідай, відвезу тебе у місто! – сказав … Ларсон.
Я сіла на нього і ми відправились до міста. Як хочеся, щоб цей сон скінчився.
Через півгодини кінь привіз мене до міста, але не зупинився, проїхав далі!
- Куди ми їдемо? – запитала я.
- Ну, до мого дому. Він за містом, недалеко! – щось я цьому Ларсону не довіряю.
Ми виїхали за місто, та почали скакати до скали. Він не зменшував оборотів, а все сильніше і швидше їхав. Він не зупинявся, ми зараз вріжимось!
- Я не хочу помирати! – прокричала я.
- І не помреш! – сказав він і ми влетіли в стіну.