2

Сьогодення

       Знову був початок навчального року, але з різницею в десять років. Саме через десять років після того випадку минуле без запрошення прийшло у гості. Вірніше з’явився дивний гість, голос якого я чула в минулому, хоча відразу не могла згадати де й коли я його чула. Я вийшла з кімнати тоді, коли той виходив з будинку, тому почула лише завершення розмови. Однак, тон спілкування насторожив мене. Було видно, що гість поспішає. Але при цьому говорив він повільно й чітко, наче пояснював щось важке для розуміння.

- Річарде, у тебе три дні. - твердо промовив він.

- Томе, дай хоча б тиждень! - благаючим тоном попрохав Річард.

- Ні, три дні й не більше. Я не можу залишатись у місті надовго і повертаюсь додому. За нею заїдуть мої люди.

- Але ж, Том, я благаю тебе!

      В голосі Річарда було чути нотки благання й розпачу, та незнайомець не піддавався благанням й  заперечно похитавши головою вийшов з будинку закривши за собою двері. Річард непорушно стояв поруч із ними. Його голова була схилена на стіну, а рука, стиснута в кулак, глухо била об двері.

- Чорт! Три дні… Лише три дні – розпачливо повторив він кілька разів.

      В думках я прокручувала розмову дядька з незнайомцем. Намагалися зрозуміти, що вони мали на увазі. Запитання виникали одне за одним з блискавичною швидкістю. Хто цей незнайомець? Чому його голос здавався знайомим? Що має статись через три дні? Хто і для чого має бути готовий?... Питання з’являлись, але відповіді на них я не знала.

      Мої роздуми тривали щонайбільше пів хвилини. Я почала спускатись сходами тримаючись за поручні й майже пошепки покликала дядька:

- Річарде?

      Повільно повернувши до мене голову він запитливо подивився на мене. В очах було щось таке, чого я ніколи раніше не помічала. Здавалося, що в них змішались розпач, сум, гнів та смирення. Чомусь постала асоціація з людиною, яка приречена на смерть. Рука й досі була стиснена в міцний кулак, але зауваживши, що я уважно дивлюсь на нього Річард повільно й наче не бажаючи цього розтиснув його.

- Ти… ти все чула, так? - Дядько дивився на мене так, наче благав про щось. Наче хотів, щоб я нічого не чула.

- Ні, я чула не все. - Через секундну паузу я додала. – Річарде, про кого йшла мова? Хто має бути готовим до від’їзду?

      Я пильно дивилася на нього. Буря в погляді стихла. Хоча, можливо це лише здалось. Бо дядько відвів погляд в бік і уникав зорового контакту зі мною. На перший погляд, здавалося, що обличчя Річарда спокійне. Але я достатньо добре знала дядька, щоб помітити стриманні рухи вилицями та закушену губу.

- Це все дуже складно – зрештою відповів він обертаючись до мене спиною.

- Я зрозумію.  - відповіла я. Хоча насправді мені нічого не було зрозуміло. - Я вже не маленька дівчинка, Річарде. Через три дні мені виповниться сімнадцять. 

     В думках я піймала себе на фразі «три дні». Це виглядало дико, але чи можливе таке співпадіння? Невже ця розмова пов’язана зі мною? В це важко повірити. Десь глибоко в мені закралося занепокоєння, а раптом я з цим і справді якось пов’язана? Та я відразу ж відкинула цю думку та почала заспокоювати й переконувати себе, що я тут абсолютно ні до чого.

    Річард вагався з відповіддю, а мені не терпілося знати в чому справа. Тому знову повторила прохання:

- Розкажи, Річарде. Якщо це стосується тебе, то і я маю право знати, чи не так?

     Від цієї фрази він здригнувся.

- Краще присядь. Розмова буде довгою і важкою. – сказав він підходячи до вікна.

      Я виконала прохання. Зручно вмостившись на дивані я дивилась на свого опікуна. Він все ще стояв обличчям до вікна. Диван стояв так, що я могла роздивитися його профіль. На лобі з’явилось до болю знайомі насуплені брови. А пустий погляд спрямований в вдалечінь.

- Крісті, ти знаєш чому я перестав грати в покер? – він повернувся й уважно глянув на мене. Але зрозумівши, що я вивчаю його відразу ж обернувся назад.

- Ти зробив це заради мене. Щоб постійно бути зі мною й допомогти пережити смерть батьків.

      Я була впевнена в цьому цілих десять років. Вірніше Річард переконував мене в цьому. Але зараз… Після його питання в мені зародилась капля сумніву.

- Я зробив це через тебе. – Ці слова прозвучали наче обвинувачення. Здавалося, що я отримала ляпас. Хоч дядько ніколи не підіймав на мене руку.

      Стараючись зберегти тверезість думок я намагалася думати логічно. Це здавалося правильніше, ніж чіплятися за здогадки. Річард мав слушність. Тому, що так чи інакше причиною змін справді була я. Адже Річард не відмовився б від традиційної зустрічі з друзями якби я не жила в нього.

      Витримавши паузу він продовжив.

- Я переконував тебе, що так хочу підтримати тебе морально. Зберегти спокійний душевний стан. Але це лише частина правди. Повна правда в тому, що причиною стала ти, як особистість.

     Моєму здивуванню не було меж. Такого я ніяк не очікувала почути. Серце пришвидшило бій, а на душі стало тривожно. Я розуміла, що це ще не все. І хоч як боялася правди та водночас хотіла почути її. Це було важливо для мене.