Уривок із книги життя

3

      Я плакала. І плакала так, як в день смерті моїх батьків. В голові почало густи, а перед очима стали розпливатися предмети. Все ще плачучи я сіла на ліжко. Від люті швирнула подушку в крісло-гойдалку, яке стояло в протилежному кутку кімнати, великого рожевого зайця, якого Річард подарував мені на десятиліття, кинула просто посеред кімнати. Я відчувала, що сили покидають, відчувала, що моє тіло упало на ліжко, а далі – нічого, я знепритомніла.

      Прийшла до тями від того, що хтось стукав у двері. Я спробувала пригадати що сталося. Оглядаючи безлад по кімнаті пригадала, що після розмови з опікуном я забігла в кімнату, сильно плакала. Порозкидала речі та втратила свідомість. Через деякий час я прийшла до тями, однак заснула через брак сил робити що-небудь. Так я спала, мені щось снилося, але що? Мені снився вечір десятилітньої давнини! Напевно я кричала й тому Річард так стукотів у двері. За вікном було темно, отже я проспала практично увесь день. Дивно, я ніколи раніше не спала вдень…

- Крісті! Ти чуєш мене? З тобою все гаразд? - Голос Річарда звучав настирливо й занепокоєно, здається він злякався не на жарт.

     Страшно було відмикати двері. У мене було ще так багато питань, на які важко було знайти відповіді. Та з іншого боку, а що як Річард розповість мені ще щось ще страшніше? Але відкрити напевно доведеться, тому що він уже здається хоче виламувати двері.

     Коли я відкрила він кинувся обнімати мене наче хотів пересвідчитися, що я жива й непошкоджена.

-  Слава Богу! З тобою все гаразд. Ти сильно кричала…

     Значить я мала рацію, я кричала. На обійми Річарда я не реагувала, мені було байдуже. Просто стояла з опущеними руками та не виявляла жодних емоцій. Помітивши це він відпустив мене.

- Я злякався, що сталося щось жахливе.

- А хіба щось страшніше за те, що вже сталося, може бути? – я уважно дивилася на обличчя опікуна. Хотіла розгледіти його думки в очах, але світла місяця для цього було недостатньо.

      Наче почувши мої думки Річард потягнувся до вмикача, але я вчасно зупинила його.

- Не треба, не вмикай. – я не хотіла, чи, навіть, вірніше сказати, не могла дивитися на його обличчя.

         Річард опустив руку.

- Чому?- мій голос звучав так спокійно, що я аж здригнулась від цього.

     Річард сів у крісло-гойдалку та повернув голову до вікна. Його мовчання було нестерпним. А я так чекала відповіді! Тому повторила питання знов, але вже голосніше й настирливіше:

- Чому?

- У мене не було вибору… - тихий звук від крісла-гойдалки свідчив про те, що він погойдався в ньому кілька раз.

     Я лягла на ліжку скрутившись в калачик

- Вибір є завжди… - сльози беззвучно покотились по обличчю.

- Так, вибір є. Але в моєму випадку це був вибір між поганим і поганим. Не завжди медаль має різні сторони. Я вибрав те, що на мою думку було правильним.

- Цей бік медалі мені вже відомий, я попадаю під владу цього нікчеми…

- Тома – уточнив Річард

- Так, цього нікчеми Тома. Яка ж інша сторона медалі? Хто дав право розпоряджатися чужим життям?

- Це був нелегкий вибір.

- Тоді навіщо було його робити? Невже бажання відігратися було таке сильне?

- Для мене – ні, але для Тома – так. Я не міг не погодитися.

- Невже йому так важко відмовити? – цього разу в моєму голосі звучали нотки сарказму.

- Якби я відмовився від цієї гри, то про нас напевно уже забули б. – зробивши невеличку паузу й зібравшись з духом він повільно продовжував розповідати.

- Ми з Томом познайомились незадовго до цієї гри. Спочатку він втерся в довіру, здружився з нами. Зі мною й моїми друзями – уточнив Річард. – Через певний проміжок часу абсолютно випадково ми дізналися, що він наркоторговець й відомий у своїх кругах бандит. Ми не розповідали йому, що знаємо правду, однак поводилися обережніше. Того вечора Піт забувши про обережність просто пожартував стосовно тебе, це в його стилі — бовкнути щось зайве. Однак Том сприйняв усе надто серйозно. Він загорівся цією ідеєю.

- А що Річарде, постав свою небогу на карту? Чи боїшся? Гадаю при такій ставці ти гратимеш уважніше й відіграєш програне за сьогодні. То як? – Том говорив заливаючись сміхом.

- Це не смішно, Томе. – спробував втрутитися ще один з моїх друзів.

- Джеку, не лізь не у свою справу – гаркнув той у відповідь.

     Піт зрозумівши на що обернувся його безглуздий жарт сидів тихо, наче його не було в кімнаті взагалі.

- Томе, це був всього лиш безглуздий жарт Піта. Це ж аморально! Я не ставитиму життя дитини, тим паче життя небоги на карту!

- Жарт?! Для мене це серйозно! Гадаю це – при цих словах він дістав пістолет направляючи його на мене – переконає тебе?

- Ти ж не зробиш цього? – в серце закрався страх

     Наче не чуючи мене Том продовжив:

- Я зроблю тобі ласку й уб’ю тебе першим. Тоді її нікому буде захистити. А ти своєю чергою не бачитимеш як з неї витікатиме життя, крапля за краплею, повільно витікаючи разом з кров’ю…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше