5

       Першим, що я побачила коли прийшла до тями, було турботливе обличчя старшої жінки. На вигляд їй було років десь п’ятдесят – п’ятдесят п’ять. На ній була чорна сукня з білим фартухом від якого приємно пахло. Здається в таку одежу зазвичай одягається прислуга. Але яке відношення може мати прислуга до мене?

- Хто ви? - ледь чутно запитала я. В горлі було сухо й язик ледь повертався.

- Ч-ч-ч, тихенько, не напружуйся. Я Марго – твоя доглядальниця на той час поки ти не поправишся, а так я служниця у містера Тома.

- Я в його домі?

- Так. Це твоя кімната.

Я хотіла оглянути кімнату та не змогла, м’язи мене не слухалися.

- Що зі мною?

- Коли тебе привезли ти впала як тільки тебе вивели з машини. Лікар оглянувши тебе запевнив що небезпеки для життя немає – звичайна перевтома та стрес. І впала ти не через втрату свідомості, а через те, що заснула.

       Мене мучила спрага. Здавалося, що я не пила води цілу вічність.

- Дайте будь-ласка води.

- А так, звичайно.

       Попри свій поважний вигляд Маргарет досить швидко піднялась й піднесла мені стакан прохолодної води що стояв неподалік. Вода була цікавого присмаку та я відчувала полегшення з першого ж ковтка..

- Дякую – простягла я порожній стакан доглядальниці.

- Будь – ласка. А тепер поспи. Тобі потрібно відпочити.

      Голос Маргарет почав діяти на мене наче снодійне, повіки стали важкими й самі по собі повільно закривалися. Я заснула.

     В черговий раз я  проснулась від дивного стукоту. Голова боліла менше та спрага й далі мучила. Маргарет не було поруч і я вже хотіла гукнути щосили як помітила стакан на тумбочці, що стояла поруч із ліжком. Я навіть не встигла дотягнутися до стакана як кімнату освітило яскраве світло – блискавка. Як я не здогадалася відразу! На дворі гроза. Грім і був тим дивним стукотом. Випивши воду я знову лягла й спробувала оглянути кімнату. Світла блискавки було достатньо для цього.

     Кімната була досить простора, з вишуканими меблями, на журнальному столику стояв букет квітів, а на стелі висіла красива люстра. Більше побачити мені не вдалось – я знову заснула.

     А проснулась вже наступного ранку. Надворі яскраво світило сонечко. Й кімнату було оглядати значно простіше.

- Доброго ранку!

     Я оглянулася в ту сторону звідки звучав голос. У дверях стояла Маргарет з тацею в руках. Поглянувши на їжу я відчула легкий голод й відразу почала пригадувати коли я востаннє їла.

- Як ти себе почуваєш? - турботливо запитала вона.

- Добре, дякую.

     Дивно, але це була чиста правда. Я спробувала встати з ліжка гадаючи, що для цього мені не вистачить сили. Та я не лише змогла піднятися, а й пройтися по кімнаті! Отож сили повернулися до мене.

- Ну, я бачу, що ти вже бадьора, тож гадаю сніданок буде для тебе не зайвий.

Маргарет говорила це розставляючи сніданок на столику поруч з букетом.

- Дякую. – ці слова я промовила автоматично навіть не дійшовши до столу.

- Спочатку вимий руки! – суворо нагадала Маргарет. – Ванна навпроти твоєї кімнати.

      Я слухняно пішла у ванну. Стало дуже соромно перед жіночкою. Адже я ніколи не дозволяла собі поснідати раніше ніж умитися, а тут… Невже я така голодна? Чи події останніх днів вбили в мені всі манери. Роздумувати було ніколи. Я швиденько повернулася в кімнату і, перш ніж взятися за сніданок, понюхала букет оранжевих жоржин.

- Гарний букет – промовила я нарешті відірвавшись від нього й взявшись за сніданок. Скільки часу я спала? Запитала я згадавши що знаходжусь не у своєму домі

-  Півтора дня.

      Гадаю моє німе здивування було красномовніше ніж будь-яке запитання. Як так може бути? Я навіть їсти перестала від здивування, хоча я й справді було голодна.

- Разом з водою за порадою лікаря ти вживала снодійне. – пояснила Маргарет.

     Я хотіла щось сказати як у двері постукали, а тоді навіть не дочекавшись дозволу увійшов чоловік. Я зрозуміла це швидше ніж він увійшов — по запаху сигар, що випередив його на кілька секунд. Маргарет стояла так, що за її спиною не було видно хто це був, та як тільки вона вийшла я упізнала його. Це був Том.

- Ну що ж Крісті, вітаю тебе у своєму домі – промовив він сідаючи у крісло, що стояло неподалік від мене.

- Здрастуйте. – тільки й видавила я, і то швидше за звичкою вітатися до старших, ніж бажаючи відповідати, й відвернула голову в протилежний бік.

- Я бачу лікар не помилився щодо твого стану. А ти не поглянеш на мене?

      Я вперто мовчала, хоча так хотілося випалити все, що я думаю про нього. Та я стримувала себе лише через те, що боялася його реакції, боялася того, що він може зробити.

- Ну що ж, нехай – байдуже продовжував Том – А ти виросла!

     Ще б пак! Мовчки коментувала я – десять років минуло. Натомість вголос озвучила зовсім інше питання: