6

       Спочатку ми оглянули будинок. Він був великим і просторим, всюди панувала чистота. Було видно, що його ретельно доглядають. І, навіть, у тих кімнатах де вже багато років ніхто не жив стояли свіжі квіти. В будинку, як і у моїй кімнаті, стояли дорогі меблі, а стіни прикрашали картини відомих художників не лише минулого, а прийдешнього століття.

     Оглянувши будинок ми вийшли на подвір’я перед ним. Від будинку і до самих воріт змійкою простяглася доріжка з гравію, а обабіч неї росли квіти різних сортів. В саду було кілька кущів невідомих мені порід, вони були посаджені у формі невеличкого лабіринту. На задньому подвір’ї була побудована чудова альтанка. В ній можна було заховатися від палючого сонця та нестерпної спеки влітку та від шаленого вітру й нестримного дощу восени. А можна було просто посидіти відпочити після нелегкого робочого дня.

- Невже така людина як Том, усе це створила? – запитала я – адже він з цим несумісний.

- Ні, звичайно, — посміхнулася Маргарет. - Все те, що ти бачиш спланувала його дружина.

- Дружина?  

- Так, дружина. Її заповітною мрією було прожити з коханою людиною в казковому будиночку. Казковий будиночок й кохану людину вона отримала, та от насолодитися цим довго не змогла.

      Маргарет зрозуміла моє питання. В її очах з’явився смуток й набігли сльози.

- Ходімо, — вона кивнула в сторону альтанки, там нам ніхто не завадить.

     Зручно вмостившись я приготувалась слухати. Маргарет не поспішала розповідати тому я сама розпочала розмову.

- Невже таку жорстоку людину, як Том, можна кохати?

- Кохають не «за», а «попри» все, запам’ятай це. Та й зрештою Том не завжди був таким яким ти його знаєш.

     Я посміхнулась. Важко було уявити Тома «білим та пухнастим». Всупереч моїй реакції Маргарет продовжувала.

- Том одружився коли йому було двадцять років. Тоді він був життєрадісним та добродушним юнаком. Батьки Тома та Кет були партнерами по бізнесу. Після трагічної смерті батька Тома містер О’Конол взяв хлопчика на виховання. Том і Кет не відразу подружилися. Дівчинка ревнувала свого татуся до незнайомого хлопчика. Та згодом вони здружилися, важко було уявити їх одне без одного. Пізніше, коли Том навчався в коледжі він зрозумів, що кохає Кет й не може без неї. Тоді вони й одружилися. Том виконував усі забаганки Кет. Останньою забаганкою був власний будиночок на березі озера. Грошей Тома невистачало, тому частину коштів вклав містер О’Конол. Кет продумувала усе до найменших дрібниць: планування кімнат, розстановка меблів, розташування картин, люстр – це все плід її фантазії. А ще вона дуже любила квіти. Усі квіти в саду висаджувала самотужки, не підпускаючи нікого. Коли вони почали цвісти започаткувала власну традицію – у кожній кімнаті постійно мають бути свіжі квіти. Ця традиція і досі в силі… І взагалі, тут все так, як при її житті.

- Вона…померла? – мене чомусь полонив сум. Така романтика з таким кінцем.

- Так. Одинадцять років тому. Тоді Кет була на сьомому місяці вагітності й пішла прогулятися. Напередодні був дощ, дорога була мокрою. Кет не втрималася на ногах, послизнулася і впала. Лікарі були безсилі, надто багато часу було втрачено. В той день Том втратив їх обох.

      На хвилину стало жаль Тома. Я знаю як це боляче втратити близьких людей. Та я також знала Тома таки який він є зараз, і він не заслуговує мого жалю.

- Це не пояснює його поведінки зараз – я повторила свої думки вголос.

- Так, я знаю він змінився. І не в кращу сторону. Та я пам’ятаю його хорошим. Пам’ятаю, як він переживав смерть дружини – не виходив з кімнати протягом довгого часу. В перші дні він плакав ночами й відмовлявся від їжі. Далі раз на тиждень їздив на цвинтар до могили Кет. Там він розмовляв з нею. Це не божевілля, просто людині важко звикнути до думки, що поруч з тобою вже немає коханої. Я сама пережила щось схоже, коли померли мої батьки. А одного разу Том навіть сварився нібито з Кет чи її духом, за те, що вона покинула його так рано.

- Ви супроводжували його всюди?

- Ні, лише на цвинтар. Я доглядала Кет з самого дитинства й теж не могла змиритися з втратою. Поклавши квіти я йшла у машину й чекала на Тома там. Том замкнувся у собі – їв у своїй кімнаті, курив сигари та безпощадно пив бренді. Через рік він перестав ночувати вдома. А після однієї такої «прогуляної» ночі він з’явився в будинку, але таким яким є зараз.

- Нащо ви терпите його? Звільніться.

- Легко сказати – звільніться. Мені нікуди йти, свій будиночок я продала багато років назад, а нове місце роботи з житлом мені вже не знайти. Вік не той. Я багато років прожила поруч з ним, звикла до цього будинку та до нього. Та й зрештою він для мене став близькою людиною. Попри його зміни я люблю його, як свого сина.

- Ви перебільшуєте…

- Ні-ні, я просто тверезо дивлюсь на ситуацію.

- А Том не говорив нащо йому я? – обережно поцікавилася я

- Ні, люба, цього я не знаю. Мені це цікаво не менше ніж тобі. Та на моє питання стосовно тебе він лише посміхнувся.

      Вночі я не могла заснути. Не давали спокою думки про Тома, його нещасливе кохання та про мою подальшу долю. Я пообіцяла Маргарет, що ніколи не розповім Тому про те, що я знаю про його минуле і тепер шкодувала про це. Адже я могла зачепити його почуття й тоді він, можливо, відпустив би мене. Але я не могла ризикувати Маргарет. Хто зна, що їй буде за те, що вона розповіла мені подробиці його життя.