Уривок із книги життя

13

     Настав день гри. Це була середа. У Нью-Йорк нас відвіз шкільний автобус. Окрім гравців команди їхала збірна хлопців, дівчата із групи підтримки, і ще кілька студентів у якості глядачів. Серед них були Джек та Майкл у якості журналістів. Як виявилося Майкл тимчасово виконував мої обов’язки.

    Я відчувала напруження. Це був мій перший виїзд за межі школи. І не просто виїзд. Це було змагання за честь школи, яка за такий короткий проміжок часу стала для мене дорогою…

     … Автобус притормозив біля спортивної арени в центрі міста. Біля входу збиралися глядачі. Я поглянула на годинник. До початку програми залишалося близько пів години. В програму входили промови організаторів акції, почесних гостів, виступ груп підтримки обох шкіл і, зрештою, те, заради чого ми приїхали – гра. Нам дозволили потренуватися на майданчику. Й ми використали цей короткий час з максимальною можливістю.

         Я була в роздягалці коли пролунала сирена – шоу починається. Ми мали з’явитися на майданчику двічі. Вперше ми виходили, щоб взяти участь у церемонії відкриття. Це зайняло близько десяти хвилин. Вдруге ми мали вийти вже на гру. Тобто через пів години.

- Можна? – тренер привідкрив двері.

- Так, звичайно. – Кейлі відповіла за всіх.

- Ну що, готові? Гадаю вам є за що боротись. Ви старанно працювали ці два тижні, пройшли хорошу підготовку. Тож зараз будемо надіятись на прихильність долі й ласку Господа Бога. Я вірю в вас і в вашу перемогу. – тренер видихнув. Його настановчі слова були важливими для нас. У всякому разі для мене.

        Для учнів нашої школи були виділені спеціальні місця відразу біля майданчика. Я була запасним гравцем й не мала грати, тому сіла поряд з ними, а не біля тренера.

       Пролунав свисток. Гра почалась. Я уважно слідкувала за тим як грають дівчата. Здається гра йшла за планом. Однак в перерві містер Доусон покликав мене.

 - Я слухаю.

- Крісті, Міссі погано почувається, ти зможеш вийти замість неї?

- Якщо ви вважаєте, що я справлюсь, то звичайно.

- Добре, готуйся до гри.

    Я скинула куртку й розминаючись дивилася на зал. Організатори попрацювали на славу, тут зібралось кілька тисяч глядачів. Лише тепер я відчула всю важливість свого перебування тут.

         Свисток. Гра починається. Я поглянула на тренера. Він підбадьоруюче кивнув.

- Включайся в гру! – гукнула Кейлі пробігаючи повз мене. 

     Зал скандував. Однак поволі голоси в моїй голові втихали. Я була зосереджена на грі. Ось ми закинули м’яч. Нам закинули. Кидок Амелії зрівнює рахунок. До фінального свистка кілька хвилин. Ми маємо виграти!. Я перехоплюю м’яч, кидаю його в кошик і падаю… Щось боляче упало на мою ногу. У голові почало паморочитися.

- Крісті!!!

      Зал ніби притих і чути крик.

- Ти як?

    … Хтось злегка ударяє мене по обличчю.

- Відкрий очі, поглянь на мене! - чую знайомий голос з нотками страху.

         Докладаючи зусиль відкриваю очі.

- Алекс?

      Невже це він? Мимоволі губи розтягнулися в усмішці. Здається хтось кличе лікаря. Але ж я в порядку! Я спробувала піднятися. В очах потемніло, а замість голосу Алекса було чути лише шум…

         …Коли я прийшла до тями, то лежала в ліжку. В кімнаті було темно, але на кріслі біля письмового стола хтось сидів. В пам’яті ожили спогади.

 - Алекс? – тихо покликала я.

- Ні, це я. – по голосу я впізнала Майкла. - Схоже, я не той, кого ти очікувала побачити...

       О Боже! Як соромно. І на що я тільки сподівалася? Чому я вирішила, що  Алекс сидітиме біля мого ліжка в очікувані мого пробудження?! Адже він однаково ставиться до всіх. І я не особлива, щоб його ставлення було іншим…

- Пробач… Поклич Лілі чи Сюзі, будь-ласка.

- Зараз.

         Майкл явно був розчарований. Ще б пак! Через хвилину дівчата були біля мене. І перейняли всю увагу на себе.

- Привіт! Ти як?

         Лілі увімкнула лампу.

- Все гаразд. Ми виграли?

- Ти не про те турбуєшся. – Сюзі посміхнулася. – Але так, виграли. Твій кидок був успішний.

- Що сталося? Я лише пам’ятаю що кинула м’яч й упала…

- Дівчина з команди школи святого Георгія штовхнула тебе коли ти кидала м’яч.

- А юнак, гукав мене… мені здалось що це був Алекс? А зараз зі мною Майкл… - Як же хотілося, щоб Алекс і справді турбувався за мене. А не лише вдавав. - Я не розумію – я запитливо подивилася на Лілі. – Ти ж була там і все бачила, так?

       Лілі вагалася з відповіддю.

- Сюзі? Що ти про це знаєш? – Сюзі теж мовчала й лише поглянула на Лілі.

- Гаразд, я запитаю у Майкла. – я вже почала підійматися з ліжка та Лілі зупинила мене.

- Тобі потрібно відлежатися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше