16

- Але попереджаю, я не вмію танцювати та можу наступати тобі на ноги.      

     Довелося погодитися. Тим паче, що на нас й справді почали з цікавістю поглядати студенти які були неподалік.

- От бачиш, ти умієш танцювати.

- Хіба що зовсім трохи.

- А якщо спробувати так?

         Алекс міцно обнявши мене за талію почав швидко кружляти на місці. Усе попливло перед очима. Я відчувала як моя сукня розвівається утворюючи навколо нас пишний круг.

- А кажеш, що не вмієш. – посміхаючись прошепотів мені на вухо Алекс коли ми зупинились.

         Перед очима усе пливло і я міцно вхопилась зза нього аби не впасти. Серце гучно калатало, але я не була певна від чого: від кружляння чи від близькості Алекса.

- Так, здається я переоцінив твої можливості. Схоже, ти ще не зовсім оговталася після падіння. Ходімо, подихаєш свіжим повітрям.

         Міцно тримаючи мене за руку Алекс пішов до виходу.

- Треба попередити Сюзі або Лілі. – зупинилася я.

- Ми скоро повернемось. Вони навіть не помітять твоєї відсутності.

- Куди ми йдемо? – запитала я. Хоча в цей момент це найменше мене турбувало.

- Зачекай, зараз сама побачиш. – таємничо посміхнувся Алекс.

         Довго чекати не довелося. Через хвилину ми були біля оранжереї. Алекс дістав ключ з карману й відчинивши двері увійшов всередину.

- Ти йдеш? – запитав він побачивши, що я вагаюсь.

- Хіба нам можна тут знаходитись? І де ти взяв ключі?

- Мені можна, а ти зі мною. Тож тобі теж можна. Проходь, не бійся. Я тут часто буваю…

         Я увійшла розглядаючись по сторонах. Мені доводилося бувати тут кілька разів разом із класом на уроках біології. Та посеред ночі я була тут вперше. В цю пору вона виглядала інакше. Я б сказала - більш романтично.

- Тут…красиво. – промовила я дивлячись за Алекса.

- Тобі вже краще? – турботливо запитав він

- Так. Хочеш швидше позбутися мене й піти на вечірку танцювати?

         Алекс пирскнув від сміху.

- Якби я хотів потанцювати, то залишився б у залі, а з тобою пішли б подруги.

         Алекс мав рацію. Однак я не вгавала. Маленьке бісеня в середині мене знову проснулося й починало бушувати.

- А як же Кейлі? Їй напевно буде самотньо?

- А до чого тут Кейлі? – здивовано запитав Алекс.

- Ну, не знаю. – я стисла плечима водночас по черзі розглядаючи рослини, що тут росли. – Ви постійно говорите на віддалі від інших, так часто пересікаєтесь, обіймаєтесь мало не цілуєтесь у всіх на очах…

- Ти думаєш, що ми зустрічаємось?

- Ну, взагалі то так. - відповіла я піднявши голову з викликом в очах.

         Алекс спочатку, здається розізлився, однак через мить його обличчя засіяло від усмішки. А ще через мить він голосно засміявся:

- Я та Кейлі?!

- Так. А що?

- Я думав ти більш обізнана стосовно мене.

- Я обізнана стосовно роду твоєї діяльності. А твоїм особистим життям я не цікавилася – розізлилася я й хотіла йти, однак голос Алекса зупинив мене.

- Ми з Кейлі – кузени!

         Я зупинилася й з недовірою подивилась на нього. Обличчя Алекса було настільки відвертим, що мені стало соромно за свої слова.

- Це правда?!

- Звісно! хіба є сенс брехати про таке. Та й перевірити це дуже легко. Якщо хочеш можемо навіть зараз піти до Кейлі та запитати це.

- Пробач. Я вірю тобі. – я відчувала, що моє обличчя заливається рум’янцем і від цього мені ставало ще більш незручно. На щастя того світла, що пробивалося сюди було недостатньо для того аби Алекс побачив що я червонію.

- Гаразд. Зрештою, я радий, що ми це з’ясували. Ходімо я покажу тобі дещо. – він взяв мене за руку й пішов вглиб оранжереї ведучи мене за собою.

- В голові вже не паморочиться. – заперечила я намагаючись забрати руку. Однак Алекс вдав, що не почув мене.Лише міцніше стиснув мою долоню, наче боячись відпустити.

- Дивись! – вказав він рукою на вікно коли ми зупинилися.

         Я поглянула туди, куди він показував.

- Як тут красиво! – промовила я із захватом від виду з вікна.

         Від побаченого важко було відірвати погляд. Крізь скляну стіну під тьмяним світлом місяця виднілися кучугури снігу. Вони були приглушеного біло-сірого забарвлення. Й лише поодинокі місця переливалися під відблисками світла. Навкруги мене було безліч різноманітних живих квітів та дерев. Здавалося, що я знаходжуся в чарівному місці. Тут поєднувалося неможливе – краса зими й весни.

         Чим більше я вдивлялася вдалечінь, тим більше я відчувала подих зими й, зрештою, по моєму тілу пробіг морозець. Я обняла плечі намагаючись зігрітись.