17

     За звичкою я проснулася о восьмій ранку. Нарешті, за останні кілька тижнів, у мене настали повноцінні вихідні. Сьогодні не потрібно було йти на тренування чи писати статтю. Можна було присвятити час лише собі.

         В коридорі я зустрілася з Сюзі.

- Привіт, Сюз! Як справи?

 - Привіт! – сонним голосом відповіла та, — Ти пробач, ми повернулися значно пізніше за тебе. Ми ще трохи відпочинемо, поспимо – посміхнулася вона. - Заглянеш після обіду, обговоримо учорашній вечір? 

- Давай краще завтра?

- Хороша ідея! – відповіла Сюз входячи в кімнату.

- Передавай привіт Лілі.

 - Обов’язково. – сонно посміхнулася подруга.

 - Що ж, очевидно цей день мені вдалося присвятити собі. – радісно промовила я сама до себе заходячи в кімнату.

      Звичайно ж мені було приємно спілкуватися з подругами. Однак сьогодні я хотіла побути наодинці. Для мене це було необхідно.

       Коли я увійшла в кімнату, то на столі на мене чекав сюрприз: невеликий пакуночок. Я оглянулася по сторонах, чи бува, ніхто не затаївся в кімнаті. Але я була сама.

        Присівши на ліжко я розгорнула пакуночок. Це були фотографії з учорашнього вечора. Я знала, що нас мав знімати Джек, але, про те, що фото будуть вже сьогодні вранці я не здогадувалась.

       Одну за одною я переглядала фотографії. Як виявилося тут були фото не лише учорашнього вечора, а й фото гри в баскетбол. Наприклад такі як загальне фото команди та мій останній кидок. Далі – цікавіше. Ось мені вручають медаль, …я говору слова подяки. А ось я танцюю з Алексом. Тут зазнято момент нашого кружіння, після якого мені стало зле. Про швидкість нашого кружіння можна говорити судячи з моєї сукні. Вона надзвичайно красиво розвіювалась, утворюючи коло навколо нас. На цьому фото я затрималася найдовше. Не знаю навіть чому, чи то від того, що мені подобалась: я у сукні, чи то я поряд з Алексом.

       Я згадала про фотоальбом, який мені подарував Річард. Він все ще був у коробці. Відклавши пакунок я дістала коробку, а з неї – фотоальбом. Як виявилося заховати в нього кілька фотографій виявилося важче, ніж я гадала. Я жодного разу не дивилася на його зміст. І зараз це виявилося для мене емоційно важко. Тут були мої фото починаючи з дитинства, … і всі підписані. На деяких фотографіях я впізнавала почерк свої батьків. Та на більшості з них був почерк Річарда.

       Дібравшись до пустої сторінки я видихнула з полегшенням. Тепер була моя черга заповняти альбом. Поволі неприємні спогади зникали, а на їхнє місце випливали нові, більш приємні.

       Зручно вмостившись я взяла ручку й взялася за роботу. Розсортувати фотографії виявилося складніше, ніж я гадала. У мене було кілька фото зроблених відразу після знайомства з Томом, я вирішила почати з них. У цьому альбомі важливе місце відносилося даті створення фото, тож потрібно було не помилитися з нею.

         На перший погляд, здавалося, що це робота на кілька хвилин. Однак, я витратила кілька годин. Підписавши останнє фото я вже хотіла викидати обгортку з-під фото, але замітила невеликий клаптик паперу складений удвоє.

      Я розгорнула цей аркуш і пробіглася очима по коротенькій записці, потім знову і знов. «Прогуляємось у вечері? Я зайду за тобою о сьомій. Алекс». Я не вірила власним очам. Алекс Макмаєр запрошує мене на побачення? Хоча швидше за все його цікавлять якісь організаційні моменти – переконувала я себе. В той самий час десь глибоко в душі я надіялася та вірила у протилежне. І сподівалася, що учорашня пропозиція не була жартом.

         … На годиннику було за п’ятнадцять сьома. Після того, як я розклала фотографії робити було нічого і я просто відпочивала увесь день. Але починаючи від шостої години вечора я не просто відпочивала — я чекала. Я не знала, чи справді  цю записку написав Алекс. А, навіть, якщо це і він, то я не була впевнена що він справді прийде.

         У двері хтось постукав. Від цього стуку я здригнулася. Автоматично очі метнулися на годинник. Рівно дев’ятнадцять нуль-нуль. Обережно, наче боячись злякати того, хто за дверима, я піднялась з ліжка й невпевненими кроками пішла до дверей. Різко відкривши двері я побачила його. Це справді був Алекс.

- Ти такий пунктуальний! – зауважила я.

- А ти схоже ні. – оцінюючи мій зовнішній вигляд. – Чи ти не хочеш прогулятися зі мною?

- А це? – я опустила погляд на себе. Я й досі була одягнена в спортивний костюм та тапочки. Цей одяг був придатним для прогулянки по корпусу, однак зовсім не підходив для прогулянки парком посеред зими. – Зачекай хвилину, я зараз.

       Закривши двері перед Алексом так само різко, як і відкрила їх я швиденько переодягнулася та взула тепле взуття.

- Все, я готова. – я знову стояла перед Алексом, а він лише посміхався.

- Здається. Ти затрималась довше ніж обіцяла.

- І?

- Ну, ти казала, що чекати потрібно хвилину, а затрималась на довше.

- Тобто прогулянка скасовується?

- Ні, звичайно. – посміхнувся Алекс. – Ходімо!

      Сьогодні було на диво тихо. Схоже, що більшість студентів відсипається після учорашньої вечірки.