25

       Я вийшла з кімнати подруг навіть не думаючи про те, що зможу когось зустріти. Та виявилося, що про це варто було подумати. Я вже відмикала свою кімнату коли до мене хтось заговорив.

- Привіт, як справи?

         Від несподіванки я здригнулася. Цей голос був незнайомий мені. Соромно було показуватися комусь посторонньому у такому вигляді. Але увійти у кімнату не відповівши було дуже нечемно. Виходу у мене не було.

- Привіт. – розгублено відповіла я обертаючись. – Не думала, що за тиждень до навчання тут буде хтось новий.

      Переді мною стояв незнайомий юнак. Дивлячись на мене він посміхнувся. Я пригадала, що виглядаю не особливо приємно як для знайомства й поспішила виправдатися.

- Не звертай уваги на мій вигляд, — Я допомагала подругам розкласти речі й мені на ногу упала коробка з речами. Відчуття не з найприємніших – ніяково потиснувши підборіддя пояснила я.

        Звісно в моїх словах не було й краплини правди, але, принаймі я не виглядала божевільною в очах незнайомця.

- Дуже боляче?

 - О, ні… Вірніше, уже ні.

 - Це добре. Але варто було б прикласти льоду.

- Нічого, до весілля заживе. – посміхнулася я.

         Схоже юнак серйозно перейнявся моїм «нещасним випадком». У мене виникло таке відчуття, що якби не мій невинний жарт, то він як мінімум наполіг прикласти до ноги лід та показати мене лікарю. На щастя у нього з гумором все в порядку. Лише шкода, що забій ноги – це лише відмазка, вигадана на швидку руку, щоб відволікти його від мого вигляду.

- Ти говорила, що не сподівалася побачити кого-небудь в гуртожитку, а як же ти та твої подруги?

- Ну, ми не рахуємося. Ми тут швидше через обов’язок, ніж через бажання… Ми працюємо в шкільній газеті. – пояснила я бачучи, що хлопець не зовсім зрозумів який може бути обов’язок. – А ти що тут робиш так рано?

- Я новенький…

- Я зрозуміла, минулого року тебе не було в школі.

 - О, пробач, я не представився. Я Браян – простяг він руку.

- Крістін Брукс, але друзі мене називать Крісті. – відповіла я потискуючи його руку у відповідь.

     Я хотіла запитати у якому він класі, та в цей самий момент з моєї кімнати донісся дзвінок мобільного.

- Чорт! – не стримавшись проскрипіла я.

- Хіба тут не заборонені мобільні телефони?! - щиро здивувався юнак прислухаючись до звуку з кімнати.

- Заборонено, але усім окрім мене.

         З цими словами я швидко увійшла в кімнату та не попрощавшись з новим знайомим закрила за собою двері. Звичайно з мого боку це було не ввічливо, але головним завданням зараз було відімкнути звук.

         Натискаючи на кнопку я подумки лаяла себе. Це ж треба було бути такою роззявою, щоб забути вимкнути звук перш ніж виходити з кімнати. А що, якщо цей новенький почне це обговорювати з іншими студентами?

- Алло?!

- Вітаю, Крісті! – привітався Рой по інший бік слухавки.

- Щось сталося?

- Ні-ні, все гаразд. Я хотів запитати як у вас справи, як доїхали?

- Все гаразд, дякую. Джон та Бредлі довезли мене цілу та непошкоджену.

- В такому разі не заважатиму вам.

- Дякую. До побачення, Рой.

- О! Міс Брукс?

- Так?

- Повідомте ваш розклад коли дізнаєтесь про нього?

- Звичайно!

         Поставивши на телефоні вібродзвінок я пішла туди, куди й прямувала із кімнати Лілі та Сюзі – у ванну. Вигляд у мене був нікудишній: почервонілі очі, злегка підпухле обличчя від сліз, і на додаток, слід від туші під лівим оком. І як тільки Браян не розсміявся від мого вигляду?

         З того часу, як Сюзі пішла до Джареда, минуло більше як година, тож гадаю, що сьогодні зборів не буде. Відповідно можна зайнятися своїми справами. Наприклад я можу переглянути фотоальбом, який мені подарував на день народження Річард.

         Зручно вмостившись на ліжку я поклала його на колінах. Вже досить довгий час я не пригадувала про Річарда. А цьогорічний день народження взагалі не пам’ятаю. Це був один із безкінечних днів мого пришвидшеного навчання бізнесу. Лише кілька сухих фраз «З днем народження!». Подарунком хіба можна вважати звільнення від Тома….

         Я перегортала сторінки одна за одною, і лише дійшовши до середини альбому я помітила, що в ньому не вистачає фотографій. Це були передостанні фотографії зроблені в одинадцятому класі – день святого Валентина.

         Єдиною людиною, хто міг не просто увійти в мою кімнату, а й забрати фотографії, був Алекс. Принаймі, окрім нього ці фотографії нікому не були потрібні.

         Алекс… Мені так не вистачає його! Його посмішки, ніжного погляду, наших прогулянок та розмов щовечора… Я дуже хочу, щоби він був поруч. Звичайно, я можу знайти його за короткий проміжок часу, — всього один дзвінок Рою. Але ж ми з ним домовилися, що я веду життя звичайної студентки й жодні дії не повинні видати мене. Також постає питання, чи потрібна я Алексу взагалі.