Усі ми прагнемо любові

Глава 3. Я не забуду

Я не можу забути, але я можу пробачити.

Мандела Н.

Марія відвернулася, щоб не бачити того, що різало її душу. Пелена сліз застилала очі, а повітря катастрофічно не вистачало. Вона хотіла кричати, ридати, але в першу чергу втекти звідси та нікого не бачити. Дмитро, наче відчув увесь її біль, та закрив її від веселої компанії широкими плечима.

- То я проведу тебе?

- Забери мене звідси, - мовила вона одними губами…

- Можеш далі не проводжати, - Марія обійняла себе обома руками та мало не бігла від клубу додому, - не далеко, сама дійду!

Дмитро продовжував йти за нею, але не скорочував дистанцію. Бачив як зі всіх сил вона стримується, щоб не розридатися, і не хотів тиснути на неї ще більше.

- Я лише проведу тебе, - майже пошепки сказав він.

Марія важко дихала, горло стискало щось невидиме, перед очима прокручувалося одне й те ж німе відео, як її Ярик цілує та обіймає іншу. Очі примружувалися, щоб відігнати ману, яка роз'їдала зі середини. Хотілося прокинутися та зрозуміти, що все лише сон. Але голос та кроки Дмитра поруч тільки додавали впевненості в тому, що це сувора реальність. Вона прискорила ходу, обійняла себе ще міцніше, стискаючи руки пальцями до синців, та просто побігла. Шлях, який зазвичай долала за десять хвилин, здавався занадто довгим та важким. 

Дмитро декілька разів поривався підійти ближче та затиснути її у своїх заспокійливих обіймах, але не наважився. Розумів, що відштовхне його та ще більше сполошиться.

Марія добігла до своєї хвіртки й зайшла на подвір'я, але, опинившись біля самого будинку, раптом зупинилася та підійшла назад до воріт, а тоді тремтячим голосом змусила себе заговорити:

- Дякую, що провів. Нехай все, що ти бачив та знаєш, залишиться між нами.

Вона не чекала відповіді та не дивилася в очі. Відчувала сором, спустошення та відразу до себе. За те, що довірилася й віддалася Ярославу. Марія побачила краєм ока кивок хлопця та поспішила в будинок. 

Лише зачинившись зі середини, закусила долоню та заридала. Вона опустилася на коліна біля дверей і не стримувалася. Сльози текли обличчям, груди здригалися від тривожних схлипів, всередині все горіло вогнем і ці відчуття були нестерпними.

- За що? - шепотіла вона, заплющивши очі, - за що ти так зі мною? Що я тобі зробила? Чому?

Питання, на які не знала відповідей роз'їдали зі середини. Вона не пам'ятала, як опинилася у своїй кімнаті, як лягла на застелене ліжко та скрутилася болісним клубочком. Від безпорадності хотілося вити та кричати на весь світ. Лише після години ридань і схлипів провалилася у тривожний туманний сон, в якому бачила весь свій сором. 

Марія прокинулася, коли за вікном було ще темно. Спустошена, зраджена та нікому не потрібна. Понад усе хотілося виговоритися комусь, попросити поради... От якби ж була живою мама... Вона б вислухала, зрозуміла, пожаліла. 

Вхідні двері заскрипіли й дівчина здригнулася. Зрозуміла, що повернувся батько з нічної зміни, тому поспішила привести себе в порядок. Вона поспіхом розстелила ліжко, переодягнулася в домашній одяг, поплескала себе по обличчю, щоб виглядати хоч трохи бадьорішою, а не такою блідою. Далі все було звично, монотонно та надто передбачувано. Після ситного сніданку тато пішов відпочивати, а Марія відправилася на річку, щоб побути трохи на самоті.

Сьогодні була неділя і вона добре знала, що вся молодь відсипається після танців й раніше обіду сюди ніхто не прийде. Дівчина довго сиділа на березі та споглядала за невеликими колами на воді, які то розширялися, то звужувалися. Це видовище заспокоювало, розслабляло та змушувало повірити в щасливе майбутнє. Марія досі не знала, що робитиме, але одне розуміла точно - більше не дасть Ярославу обдурити себе, скористатися своїм тілом та не зробить нічого, за що змушена відчувати огиду й сором. 

- І ти тут, - Марія здригнулася від чоловічого голосу, що пролунав зовсім поруч.

- Ти налякав мене, - єдине, що змогла проговорити в цю секунду.

- Я не планував цього, - усміхнувся їй Дмитро, уважно оглядаючи почервоніле дівоче обличчя.

Хлопець сів поруч на зелену траву та довго мовчав. Спочатку його присутність здавалася Марії дивною, незатишною і зовсім непотрібною. Але, просидівши так декілька хвилин, відчула спокій і рівновагу.

- Чому ти тут? - спитала вона його.

- Я часто сюди приходжу. Не заради чогось чи когось... Для себе. Мені подобається тут. І повір, - Дмитро підняв обидві руки вгору та посміхнувся, - я не знав, що ти теж тут.

- Я тобі вірю, - дівчина проговорила ці слова впевнено й розмірено, але не відводила свого погляду від води, наче боялася втратити цю ниточку умиротворення.

- Ти надто довірлива, - продовжив він.

- Я знаю. І моя довіра мене лише губить... Але ж ти не зібрався мене спокусити чи використати?

Вона на секунду повернула голову та заглянула своїми карими очима в душу хлопця. В її сумному погляді читався біль, образа та певні докори. Дмитро стиснув міцніше кулаки й затримав на мить дихання. Його сині очі примружилися, а щелепи міцно затиснулися і він сказав те, що вона захотіла почути:

- Ні, я не збираюся використовувати тебе. Ніколи не ображу тебе, Марійко!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше