Усі ми прагнемо любові

Глава 6. Заради дитини

Святість життя починається з материнства, і тому воно священне.

Габріела Містраль

- Дівчинко моя, подумай, ну куди ти підеш? - вона говорила пошепки, ледь ворушачи губами. - Ти розумієш, що твоєму синочку потрібна допомога? Як ти виходиш його сама? Де візьмеш гроші на лікарів, процедури, медикаменти?

Ці слова потрапили у свою ціль. У грудях несамовито запекло, серце забилося ще частіше, а в очах різко потемніло. Її любий, милий, ні в чому невинний синочок. Як вона могла знову думати про себе, а не про нього. Тих заощаджень, що в неї були, вистачить лише на перших кілька місяців. А далі? Що робитиме? Не маючи підтримки найрідніших, просто погубить маленького. Марія проковтнула клубок сліз, так і не проливши їх, тоді поглянула на свого синочка, який мирно спав на руках, і поцілувала його чоло.

- Їдемо. Я згодна.

- Молодчина, - заговорила голосно тітка, а тоді нахилилася до неї й пошепки продовжила, - виходиш синочка і завжди можеш піти від нього. Тоді я тобі допоможу.

Марія з вдячністю усміхнулася і поклала голову на плече тій, яка справді підтримала й підшукала правильні слова. Зараз, як ніколи, відчувала потребу в матері, у її мудрості, підтримці та пораді. Але тепер - коли сама стала мамою - мусить подорослішати й відповідати за свої вчинки.

Часу на роздуми більше не було, машина під'їхала до знайомого двоповерхового будинку й нарешті зупинилася. Батько вийшов першим та пройшов до багажника, витягнув звідти декілька пакунків одягу й передав їх тітці Валі. Сам же відчинив дверцята зі сторони доньки та взяв на руки свого онука.

Марія чемно вийшла, але краєм ока спостерігала за татом. Бачила, як його обличчя стало м'якшим і ніжнішим при погляді на маленького. Вони наближалися до вхідних дверей і тремтіння пробирало тіло. Дівчина хвилювалася, боялася зустрічі з Яриком, з його мамою і сестрою. Розуміла, що хлопець зненавидить її, але зараз і сама не відчувала до нього нічого окрім розчарування. Дивлячись на маленький клубочок, який пригортав до себе Василь Петрович, усвідомила, що заради нього готова на все. Будь-які тортури - моральні й фізичні. Але як тільки все налагодиться, вона піде...

На зустріч їм вийшла мати Ярика - Катерина Михайлівна. Пишнотіла жінка з коротким каштановим волоссям та безліччю золотих прикрас виглядала молодше своїх років. Її сірі очі уважно розглядали гостей і зрештою зупинилися на хлопчикові, якого продовжував пригортати до себе Василь Петрович. Марія знала цю жінку змалечку і завжди уявляла її як сильну, сувору та неприступну. Майбутня свекруха славилася у селі своїм твердим чоловічим характером. Рано овдовівши, вона змогла сама поставити на ноги обох дітей, розвинути невелике фермерське господарство та побудувати розкішний двоповерховий будинок. Але разом з тим Катерина Михайлівна ніколи не думала, що й кому говорить, а лише те, що першим спало на думку. Від неї так і віяло прямолінійністю та загостреним відчуттям справедливості.

У вітальні повисла тиша, яку ніхто з присутніх не наважувався порушити. Марія стояла осторонь, не дихаючи. Спітнілими долонями вона заминала краї того самого светра, у якому їхала до лікарні та крадькома переводила погляд з батька на Катерину Михайлівну. Здавалося, у цих двох є своя домовленість, про яку знають лише вони.

- Василю, давай сюди онука мого, - заговорив грубий жіночий голос, від чого Марія не хотячи здригнулася.

Тітка Валя, зовсім не соромлячись, нахабно занесла пакети з одягом та іншими причандалами вглиб кімнати й поставила біля дивана. Марія ж не могла відвести погляду. Мов заворожена, спостерігала за тим, як батько передає її синочка цій жінці. Дівчина чітко бачила, як мати Ярика спочатку скривилася при вигляді кволого немовляти, але миттю опанувала себе й усміхнулася. Суворе обличчя враз стало красивішим і випромінювало любов.

Марія полегшено видихнула, бо розуміла, що бабуся справді онука не образить. І ж не винна вона, що в неї такий син.

- А де Ярослав? – поцікавилася тітка Валя, коли їм запропонували присісти на диван у вітальні.

- Мій син дуже зрадів появі маленького і приїде найближчим автобусом з Польщі додому. – Твердим тоном відповіла жінка, не відводячи свого погляду від онука. – І як назвемо це диво?

Вона повернула голову до Марії, хоча бачила як Василь Петрович поривався запропонувати свій варіант імені, наче це його дитина, а не Марії.

- Я… - запнулася на мить дівчина, - не знаю… чомусь не подумала ще про це. Може Тарас?

- Чудове ім’я, - відразу ж погодилася мати Ярика.

А далі все відбувалося якось занадто гарно. Саме ці думки не полишали Марію упродовж всього вечора. Катерина Михайлівна накрила розкішний стіл, наче справді це для неї довгоочікувана й щаслива зустріч. Вона була привітною зі всіма, але найбільше уваги приділяла Марії. Дівчина не бачила в її очах осуду чи презирства і все це надзвичайно підкупало.

- Житимете у нас, - жінка не питала, а лише доводила до відома. – Маріє, я покажу тобі твою з Ярославом кімнату. Вам з малюком потрібно відпочити. Он яка ти бліда, а Тарасику взагалі не завадить поїсти. Якщо не вистачає молока, то догодовуватимемо.

Дівчина взяла на руки своє немовля і чемно пішла за свекрухою на другий поверх, тітка Валя допомогла занести речі, а коли довелося прощатися, то міцно обійняла племінницю та шепнула їй на вухо:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше