Усі ми прагнемо любові

Глава 11. Емоційне рішення

При відкритому обговоренні не тільки помилки, а самі безглуздості легко усуваються

Салтиков-Щедрін М.

Марія повільно підвелася зі свого старого скрипучого ліжка, а тоді, оминувши присутніх, пройшла до виходу. Вона застигла біля вхідних дверей. Її тіло тремтіло від картини, яку побачила, а ноги відмовлялися ступати далі. Недалеко від неї під старою яблунею топтався Дмитро та приколисував її синочка. Його погляд випромінював ніжність, а плавні впевнені рухи навіювали спокій.

- Дякую тобі, - дівчина вимовила ці слова та проковтнула тугий клубок, який стискав горло.

Вона не могла нічого зі собою вдіяти, але її манило до цього хлопця. Не могла припинити милуватися ним, заздрила його майбутній дівчині чи дружині й потайки уявляла себе на її місці. Не витримавши, прикусила себе за язик та захотіла попрощатися, але його занепокоєний голос вивів зі ступору:

- Як ти?

Він миттю опинився зовсім поруч та уважно розглядав її обличчя і тіло, наче шукав причину втрати свідомості.

- Ти дуже бліда, що сказав лікар? – не вгавав Дмитро зі своїми запитаннями.

- Все в порядку. Це все недоспані ночі та грудне вигодовування, - поспішила запевнити. – Нам пора, Тарасика потрібно годувати.

В доказ цього хлопчик, наче відчув стан матері, почав голосно плакати. Марія витягнула його з візочка та ніжно пригорнула до грудей, вдихаючи солодкий аромат. Вона попрямувала до будинку, але відійшовши на кілька кроків, повернулася до нього.

- Дякую тобі.

- За що?

- За те, що ти завжди поруч, коли потрібен. – З цими словами Марія важко видихнула та попрямувала всередину, більше не оглядаючись.

***

Марія сиділа в кабінеті знайомої лікаря гінеколога та нервово перебирала пальцями. Цього разу прекрасно знала, яка відповідь її чекає і боялася цього. З дня втрати свідомості минув тиждень і хоч би скільки себе не переконувала у недоспаних ночах і фізичному виснаженні, але стан не покращувався. У голові часто паморочилося, морило в сон, а різкі запахи звичної їжі здавалися отруйними.

- Що ж, - проговорила жінка, поправляючи свої окуляри, - тебе вітати?

- Невже знову?

Голос Марії пропищав дивним відлунням і вона сама його не впізнала. Настільки боялася почути ствердну відповідь, що коліна почали тремтіти, а серце впало кудись до п’ят.

- Знову, - жінка перевела погляд на її безіменний пальчик, який красувався обручкою й полегшено видихнула, - але ж ти тепер заміжня, то й татко є.

- Угу, - опустила голову дівчина, а сльози самі котилися щоками.

Вона не пам’ятала, як покинула приміщення, не знала, як опинилася в парку, що знаходився неподалік. Отямилася лише, коли незнайомий грубий голос заговорив зовсім поруч:

- Скоро дощ. Застудишся дитинко. Йшла б ти додому, до сім’ї, а не сиділа тут.

Марія повільно підняла голову й побачила перед собою сивоволосого статного чоловіка, який співчутливо дивився на неї зверху вниз декілька секунд, а тоді повернувся й пішов геть. Вона отямилася, перевела погляд на сіре небо та швидко побігла до автобусної зупинки.

Свекруха, яка тим часом сиділа вдома з Тарасиком, наче відчула стан невістки, й занепокоєним голосом спитала:

- Що тобі сказали?

Марія зупинилася, зціпила зуби та змусила себе усміхнутися.

- Все гаразд, я просто втомилася. А ще годую грудьми, то організм потребує удвічі більше вітамінів. Завтра куплю собі.

Катерина Михайлівна полегшено видихнула та поцілувала Тарасика, який посміхався, показуючи свої два зубчики.

- Доню, відпочинь, а я з ним посиджу.

Сил заперечувати не було та й Марія чудово знала, що їй потрібно побути наодинці, щоб все ретельно обдумати. Дівчина нагодувала синочка, а сама пішла у свою кімнату. Вона лежала на своєму ліжкові й довго дивилася в стелю. Не знала, скільки минуло часу, але спустошення, яке поглинало зі середини, нікуди не дівалося.

Марія поклала руку на поки що плаский живіт й пішла шукати Ярика. Не знала, як відреагує чоловік на цю новину, але мусила негайно йому сказати.

Ярослав сидів у сараї та ремонтував свій старий мотоцикл, про який Марія і не здогадувалася. Вона боязко ступила до нього кілька кроків і заговорила:

- Ярику, я маю тобі дещо сказати.

Жар огорнув усе тіло, пульс біля скроні стукотів нервовими смичками. Дівчина поклала руку на живіт й глибоко вдихнула. Ярослав повільно повернув голову до неї. На ньому була байкова сорочка у клітинку зеленого кольору та темно-сині спортивні штани. Волосся недбалими прядками падало на чоло, на щоках красувалися плями від мазути, але він здавався зараз якимось домашнім і рідним. Або ж Марії хотілося, щоб так було насправді…

- Що? Не наговорилася ще зі своїм Дмитром? Чи ще хочеш тут переді мною втратити свідомість?

- Ти ідіот? – зі сльозами на очах спитала перше, що прокрутилося на язику.

- Так, я справді ідіот. Саме так про мене кажуть інші, коли розповідають мені, що тримаю під боком невірну жінку та нерідного сина. Не здивуюся, якщо ти ще одне мені принесеш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше