***

- Гей, Ре'. Сонце моє, заспокойся,- я говорила і дивилася їй в очі,- Я чую твої думки, тому ти можеш так усе розповісти.

- Чуєш думки?- Рита.

- Чуєш думки?- тато.

- За спокійніших обставин поясню обом,- відповіла дещо різко і з очікуванням заглянува в очі Маргарити. Вона кивнула і почала згадувати усе до найдрібніших деталей.

  Я ж не відривала від неї погляду і за кілька миттєвостей опинилася у її пам'яті. Я ніби дивилась на все її очима: ось Рита йде вулицею до свого будинку. Вона поверталася додому зі школи і гадала, що буде на похороні і як мене підтримати, боялася, що я розплачуся. Ре' навіть через стільки років дружби боялася, що не звоже мене заспокоїти. Думок було дуже багато, до того ж у вухах горланив старий метал, тому вона не помітила, як  хтось підкравсь ззаду і  гепнув чимось плоским по потилиці. Маргарита тільки відчула біль і втратила свідомість. Вперше.

  Прокинулась вона у вітальній якогось будинку. Її рухи нічого не обмежувало, тільки рот закривала якась ганчірка, яку Ре’ спробувала зняти, коли сіла, однак вузол на потилиці ніяк не вдавалось розв’язати. Вона пробіглась очима по кімнаті, сподіваючись знайти чось корисне. Знайшла ножиці. Вони ніби кликали її, спокусливо лежачи на журнальному столику. Рита розрізала ними ганчірку, кинула те все на стіл і підійшла до вікна.

Їй було дуже страшно – серцебиття було швидшим, ніж можна собі уявити, дихання ніяк не вдавалося вирівняти, очі не могли вчепитися за щось довше, ніж на кілька секунд, а у голові занадто багато шуму, як на хвилі, яку випадково спіймало рідіо.

  На вулиці все ще було світло, але людей не видно. Тільки будинки, дерева, огорожі і стара поламана машина напроти. Моя подруга вирішила спробувати знайти двері і втекти звідти. Двері справді знайшлися, були відчинені і вели на вулицю. Маргарита уже підняла ногу, щоб зробити крок з цього жаху, як краєм ока помітила рух. Коли ж вона повернулась, відчула страх і неабияке здивування. До неї підійшов Максим. Його довольна либа дратувала. Посмішка була настільки лих, що мурахи під шкірою прокинулися навіть у мене.

- Бачу, з тобою все гаразд,- спокійно мовив він.- Хочеш чаю?

- Ні, дякую,- голос Рити затремтів, а очі наповнилися сльозами,- Я краще додому піду. Мені ще на поховання треба встинути.

- Думаю, ти не запізнишся, якщо, звісно, вип'єш зі мною чаю.- він махнув рукою у бік кухні і зачекав, щоб вона пройшла повз.

- Як я могла так помилятися?!- подумалала вона тоді,- Він точно не Соломіїн! Як же ж соромно буде!...

- Ти серйозно про це хвилювалася???- я смикнула головою, зоровий контакт перервався, тому у відповідь Ре' лише ніяково посміхнулася і струснула плечима.- То це він тебе під машину засунув?- запитала я після паузи. 

  Вона похитала головою.

- Тоді давай стислий перека, без усіх цих деталей, а то зараз швидка приїде,- і ми продовжили.

- Якщо коротко, то підчас чаювання він розпитував мене про тебе.

- Що саме?

- Скільки я тебе знаю? Чи є у тебе якісь заскоки або дивинки? Як я ставлюся до них і до тебе вцілому? Хто для тебе головний? Що ти думаєш про нього? Чим живеш і як відпочиваєш? Божевільний якийсь!

- Що ти йому відповіла?

- Спочатку я ігнорувала більшість питань, потім - відповідала не точно, викручувалася. Максиму це не подобалося, тому він вийшов і за мить привів якесь сліпе дитя - маленьку дівчинку у милій сукенці з візерунками. Він поставив її руку мені на плече,- Ре' зупинилася,- Давай знову сама подивишся? Мені важко.

  Я кивнула, а Рита почала знову уявляти події в загальному. Я знову побачила й відчула усе так, ніби сама сиділа там. Рука дівчинки була малесенькою і на стільки холодною, що це відчувалось через сорочку. Ритина голова повернулась, щоб побачити її лице : заплакане і набрякле.

- Що це знею?- розхвилювалася Ре'.

- Спочатку твої відповіді,- надзвичайно спокійно відповів Максим. Навіть дещо відчужено,- Отже, що ти знаєш про Соломію?

- Все,- впевнено відповіла вона і сама налякалася відповіді.

- У ній є щось особливе?- його голос звучав загадково, змовницьки. Рита поринула у море жаху, і  була там уже по пояс, бо відчула, що не може ніяк викрутитися, і у відповідь пролунало впевнене «так».

- І як або, може, чим саме вона особлива?- у його очах танцювали іскри, і, раніше гарне лице, тепер скривилось у чортову пику.

- Ти сам знаєш…- Маргариті довелося дуже постаратися, щоб процідити крізь зуби саме ці слова, бо дівчинка за спиною дуже добре впливала на бажанні говорити правду.

- Ти права, я справді дещо знаю,- Максим випромнював спокій і впевненість. Він відкинувся на спинку стільця, склав руки за головою, як у класі першого дня, і знову мовив,- Тоді скажи мені от що: чи виросли її сили через смерть матері?

- Без поняття. Ми ще не говорили.

- Шкода, дуже шкода…

- Хоч не кажи!

- Не язви! То не виховано!

- А мене, значить, тримати тут проти волі – виховано!

- Ну, це так вийшло,- розвів він руками, встав з місця, обійшов стіл і поставив руку на інше Ритине плече,- Сподіваюся, ти опритомнієш у гарному місці,- єхидно мовив він, а Рита знову втратила свідомість через різкий неочікуваний біль у плечі і горлі.

- Прокинулась чи, власне, опритомніла у справді гарному місці, бо першим, що побачила, було чудове небо, та першим, що відчула – сильний біль у нозі. Хотілось верещати , як дика, але навіть рот розкрити не вдавалось. Важко уявити, скільки так пролежала, поки не побачила твоє розмите, перелякане обличчя над собою.