***

 Після цього «діалогу» я завалилась набік і заснула. Вперше за довгий час я побачила сон. Там було багато людей. Ціле збіговисько. Вони стояли і дивились на мене. А я ніби на сцені стояла. Вони раптом почали рухатися і поділились на кілька таборів. Перші дивились на мене з неприхованою злістю, другі – ховали погляд від сорому, треті – махали кулаками у мій бік, але не витримували мого погляду. Були й ті, хто дивився на мене, як на давнє божество. Та найменшою групкою були ті, хто бачив мене рівною собі. Там було не більше десятка людей, і тільки їхні лиця я могла бачити. Решта були розмитими силуетами.

 Прокинулась я у тому ж ліжку вже вранці. Батько залишився на ніч у вітальні на дивані, і коли я зайшла, він все ще спав. Чому він не зайняв вільну кімнату, якщо не хотів мене турбувати?.. Я теж вирішила його не будити. Йому потрібно було виспатись.

  На годиннику була шоста тридцять, отже я ще встигала в школу.

  Поки я поралася на кухні, подзвонив телефон:

- Доброго ранку. Це Соломія?

-Так, а це хто?- мені здалось, що цей жіночий голос просто запізнився зі співчуттям, тому мій був холодним, на відміну від, власне, жіночого.

- Це мама Маргарити. Вона сьогодні не буде в школі. Просто передай учителю, гаразд.

- Так, звісно. А з нею все гаразд?

- Сьогодні їй щось наснилось, мабуть. Я не знаю. Вона прокинулася від жаху. Маргарита намагалася кричати… Я не пам’ятаю. Може, спочатку їй це вдавалось, а, може, це мені наснилось. Ми дуже розгубились з її батьком, тому викликали швидку. Як же ж я хвилювалася!.. Нам сказали, що як тільки пройде шок і заживе нога, все стане на свої місця, а тут!..

- Не хвилюйтеся. То може бути тим самим шоком чи його залишком. Після серйозного потрясіння, важко спати спокійно. Ми у школі це проходили,- навіть не знаю, чи брехала я їй, бо щось подібне вчили, але про такі симптоми не говорили,- Можна мені прийти до неї?- я говорила надзвичайно спокійно, як на мене.

- Хіба що після школи. Ти і так багато пропустила через власні проблеми. Поясни , чому Рити не буде, будь ласка.

- Обов’язково. Передавайте Ре’ вітання.

- Дякую тобі. Папа.

- До побачення,- я поклала слухавку і повернулась, щоб залити собі чай.

- Хто то був? спитав тато, позіхнувши.

- Мама Рити. Її забрали у лікарню,- відповіла я і поставила чашку з кавою перед ним.

- Маму?

- Не спи. Риту.

- Ого. А що знову з нею?

- Жах якийсь наснився, вона дуже налякалася, почала панікувати. А може з нею щось Максим зробив… Я вже навіть не знаю, що думати.

- Розслабся. Усе з’ясується. Якщо не лікарями, то нами.

- Можливо,- відповіла я, поклала перед татом канапку і сама сіла навпроти. Спочатку тато мовчки порався зі своїм сніданком, та зупинився на половині і сказав:

- Пробач мені, та я мушу спитати,- тато м’явся. А мене це лякало. Звісно, він не був завжди впевненим чоловіком, але все ж це лякало.

- Питай. Не маю нічого проти.

- Перед тим, як Фія мене поцілувала і … пішла у спальню, про що ви говорили?- тато відсунув тарілку з бутербродом і почав перебирати пальцями, а я видихнула з полегшенням. Чомусь сподівалась на щось гірше.

- Про тебе, в принципі,- спокійно відповіла я.

- Тобто?- підвів він голову, тоді як я опустила.

- Вона сварила на мене через недовіру до тебе,- я швидше прошепотіла, ніж сказала. Та ще й голову відвернула. Але тато все одно почув.

- Ти мені не віриш?- здалось, що у татовому голосі змішались біль, розчарування, сум, страх і сором, але мені не вистачило духу, що подивитись на нього і переконатись в цьому.

- Я не знаю, тату. Я зараз нічого не знаю і не розумію,- схопилась за голову,- Але так, я тобі не вірила.

- Але чому?-  я почула, як татів стілець підсунувся, а лікті впали на стіл. Він мовчав, бо чекав та, мабуть, бачив, що я все зараз розкажу, і боявся збити мене. А я мовчала, бо не могла набратись сміливості.

  Тато встав, і я подумала, що він піде геть, та натомість він сів біля мене і взяв мої руки в свої.

- Чому?- у його голосі залишився лише біль. Тато не очікував від мене такого удару.

- Бо ти був дуже дивний,- нарешті знайшла у собі сили відповісти. – Звинуватив мене у вагітності і накричав на мене. Знаєш, як мене це вибило? Та ще й твоя дивна поведінка на горищі і зникнення з кабінету!! Ти поводився,як якийсь шпигун з таємними ходами у власному будинку! Як я мала вірити людині, яка явно має якийсь власний страшний секрет?!- я кричала. Нарешті викинула усі сумніви назовні. Це трохи навіть заспокоїло.- Мама, перед тим як … вийти з кухні, пообіцяла, що ти усе мені розповіси.

- Та от чому ти така дивна!- тато засміявся, а я щелепою відчула підлогую. Сонце моє!- він продовжував сміятися. Кілька разів намагався щось сказати, але сміх був сильнішим. Батько задихався від реготу, а мої очі почали підніматися і зазирнули у його. Ну як зазирнули? Спробували. Невдало, бо батько защулив власні очі. Тому я знову почала розглядати свої шкарпетки.

- Якщо ти не вірила мені у загальному, то чи зможеш повірити тепер?- запитав він спокійно, після того як віддихався.

- Не знаю,- я обійняла себе за плечі.

- Гаразд. Тоді переглянь мої спогади. Ти ж це можеш?

- Не знаю.

- Гаразд. Тоді, що ти можеш?

-Бачити мрії, відчувати, коли мені брешуть( зазвичай). Знаю, чи може людина здійснити свої мрії…- я замовкла, розмірковуючи над тим, чи варто, та все ж сказала,- Одного разу навіть майбутнє побачила, але уже непевна, що саме то було.

- Ого,- видихнув тато,- Якщо ти можеш це все, то і спогади прочитати зможеш.

- Давай ти просто розкажеш, а експериментувати будемо пізніше. Зараз не до того. Мені у школу скоро, тобі на роботу. А я дуже хочу почути причину твоєї поведінки.