***

    У школі не було майже нічого нового чи дивного. Усі намагались проявити співчуття, та насправді більшості було байдуже на мене чи мою мати. Їм потрібен був плюсик до карми.

  Антон Антонович не розпитував про Ритину відсутність. Швидше за все, батьки таки повідомили його.

  Максима теж не було, тому я майже не відривалась від навчання. Майже! Теодор заважав мені. Не буквально, звісно. Просто досить було йому повернутися, а нашим поглядам зіткнутися, як я випадала з реальності. Добре, що він не підсів до мене, а то було б зовсім погано.

  Дорогою додому подзвонив тато і сказав, що Риту виписали, і нам можна її провідати. Ми зустрілись біля її будинку і ввійшли  всередину.

  Рита виглядала здоровою, окрім, звичайно, гіпсу на нозі.

- Привіт, сонечко моє,- я сказала, коли підвелася, щоб обійняти Ре’. Вони пришкутильгала на милицях з посмішкою. Гіпс був яскраво розмальований, та очі сяяли яскравіше.

- Я дуже рада тебе бачити!- почула я, коли заглянула за хмарку.

- Ти все ще не можеш говорити?- спитав тато і став біля нас. Маргарита тільки махнула головою.

- А нога як?- запитала я і провела її до дивану.

  Ре’ дістала з кишені записничок і написала : «Нормально, ніби. Перегорнула сторінку, дописала: «Ти зараз розкажеш? Усе?»- і стурбовано глянула на мене. Я не відповіла. Тиша тривала кілька кілька хвилин. Її перервала Ритина мама, сказавши, що забула кудись піти і вийшла геть.

  Ре’ взяла мене за руку, щоб привернути мою увагу. Тато сів на підлогу навпроти нас, схрестивши ноги. Обоє замовкли в очікуванні.

- Перш за все,- почала я,- мушу сказати, що з народження маю талант, тату,- він мовчав. – Я можу бачити частинку душі людини, її сутність, мрії і брехню, якщо постаратися. Та коли я нарешті звикла до своїх здібностей, вони почали рости і деталізуватись. От, на приклад, замість мрій я могла побачити бажання, а тепер ще й думки. Саме завдяки цьому я й змогла спілкуватися з Ритою без слів. Поки що зрозуміло?

  Рита кивнула, а тато сказав:

- Ніби логічно. А якого походження твої сили ти знаєш?- він говорив дуже спокійно, заохочував до розмови без тиску. Я знову мимохіть задумалась про його дивну поведінку і заглянула йому в очі. Вони були чистими, з легким блакитним відтінком надії. А думки були впорядковані і готові до співпраці з моїми.

- Мама казала…

- Вона знала?- тато перебив мене.

- Дослухай. Мама казала, що цей дар передається  старшій донці кожного покоління, але сама вона причину виникнення цього не знала,- мої очі налилися слізьми, а голос почав дрижати, як зуби на морозі. – Вона сказала, що бачила, як я знайду відповіді, та я її розчарувала, бо їх у мене зовсім нема, а питань – безліч.

-То у неї теж був цей талант?- татів голос теж затремтів.

- Так, але значно сильніший. Вона ж могла бачити майбутнє.

- Але як я цього не?..

- Вона вимикала його, так би мовити. На скільки я зрозуміла, мама навчилася керувати силою власної думки і використовувати її у власних цілях. Через це вона і прожила стільки, добавила уже тихіше.

- То, якби вона не замикала свій дар, то прожила б довше?

- Навпаки. Наш дар ніби постійне додаткове навантаження для душі. Він забирає час, цілі роки чи навіть десятиліття. Якщо чесно, я досі здивована, що мама змогла дожити до тридцяти трьох.

-А ти?- схаменувся тато.

- Що я?

- Ти знаєш, скільки проживеш?

- Можливо,- невпевнено відповіла я.- Справа в тому, що одного разу я таки побачила майбутнє, але не сама, а з допомогою одного хлопця… Новенького у класі …

  Я не встигла договорити, бо Маргарита схопила долонями мої щоки і змусила подивитись їй в очі.

- Він таки знав про твій дар?- прокричала вона у мої голові.

- Так, тільки й змогла відповісти.

- Відколи?

- З самого початку.

  Ритині брови поповзли вгору, а очі ледь не вилетіли з орбіт.

- Я теж здивована, що розказала усе першого ж дня, та впливати на минуле поза моєю юрисдикцією.

- Дівчата, я розумію, що знати усі ваші секрети я не маю права, але, схоже, це щось важливе,- нагадав про себе тато, поглядаючи то на мене, то на Риту.

- Ми … спілкувались про того новенького у класі. Його звуть Максим. Першого дня у школі він якось змусив мене розказати свою найбільшу таємницю, навіть не силуючи до цього фізично чи психологічно. Я думала, що він просто дивний. Йому теж ніби нелегко жилося. Та виявилося, що він справжній псих.

- Він тебе на танці не покликав?- засміявся тато.

- Він викрав і катував Ре’,- сухо відповіла я. Рита на моїх словах затряслася,- Саме через нього вона зараз не говорить!

  Батькові відняло мову. Він проковтнув слину і сказав за двох:

- Як він допоміг тобі побачити майбутнє?

- Просто торкнувся мене і сконцентрувався.

  Обоє не відкривали погляду, очікуючи продовження.

- Та не знаю я, як саме. Максим сказав, що уміє посилювати чиїсь здібності. Але якщо він посправжньому покращив мої, то не на довго, бо більше майбутнє я не бачила.

  Ре’ кашлянула, я подивилась на неї:

- Він міг і не посилювати твій дар. Він же ж брехун.

- Що вона хоче сказати?- стурбовано запитав тато.

- Думає, що Максим нічого не робив з моїм даром,- відповіла, не відриваючи погляду від Ре’.

- Тобі мама казала, що уява дуже сильна, так?

  Я кивнула.

- Отже, він міг переконати тебе у будь-чому, а решту ти вже додумала. Мимовільно, звісно.

- Не розумію,- я махнула головою.

- Я теж,- підтакнув тато.