Усе в очах. Історія короткого життя.

***

  Сонце заходило. Я йшла і розуміла, що збрехала батьку. Я не була впевнена. Мене трусило від очікування і страх. Поки мої ноги несли мене назустріч новій, можливо, цікавій інформації, моя тінь росла, як і острах. Я підняла руку до дзвіночка, але не встигла подати й звуку : двері різко відчинилися тим чоловіком.  

- Сіки я маю тебе ждати?- рикнув він, оглядаючи мене з ніг до голови.

- Прошу вибачення. День був дуже насиченим,- відповіла я, переводячи подих.

- Подумаєш…- буркнув  дядько і впустив мене в будинок.

  У середині все було як… у звичайних самотніх дідів. І запах, й інтер’єр. Що правда, не було жодних фотографій з люблячою дружиною і дітьми чи зі щасливими онуками.

- У вас є сім’я?- спитала я, коли присіла на старе крісло.

- Ні,- буркнув чоловік,- Мені не можна було заводити сім’ю. Небезпечно,- додав похмуро. Я навіть не очікувала, що він взагалі відповість.

- Ти чай п’єш? Чорний?- спитав, проходячи повз.

- Так, будь ласка.

  Чоловік зник десь на кухні, а я додумалася нарешті спитати:

- А як вас звуть?- крикнула в його напрямку. Та відповіді спочатку не почула. Було трохи незатишно сидіти на самоті в чужому будинку в майже абсолютній тиші. Тільки чайник кипів десь на кухні.

  За кілька хвилин чоловік зайшов у кімнату і спитав, ніби не чув мого питання:

- Тобі додавати меду чи молока?

- Ні, дякую. Хіба що лимон.

  Він знову зник за дверима. Я вирішила дочекатися, поки він покінчить із заварюванням чаю і повернеться в кімнату, перш ніж знов запитувати. Тим часом спробувала знайти там щось особливе, що виділялось із загального інтер’єру і могло б охарактеризувати цього дядька. Нічого. Оку не було за що зачепитися. Це як фотографія, яка продається разом з рамкою – от ніби на перший погляд усе гарно, щиро, але придивившись помічаєш штучність, розумієш, що це просто постановка. Ніби він купив будинок, як рамку, і залишив те саме штучне, «ідеальне» фото.

  Поки я ходила кімнатою, чоловік повернувся. Він поставив на стіл дві величезні глиняні чашки. Помітивши мій здивований погляд, пояснив:

- Розмова обіцяє бути довгою і тяжкою, а чай допоможе забути про час, розслабитись і довіритись.

- Це якийсь особливий час з чарівними властивостями?- жартома запитала я і сіла назад у крісло.

-Ні, серйозно відповів він,- просто чай.

- Отже,- я сьорбнула з чашки,- То як вас звуть?

- Хіба це важливо?- повів він плечима.

- Мені ж треба вас якось називати.

- Можеш кликати мене Степаном.

- Гаразд. Тоді, Степане, скажіть мені, будь ласка, ви не місцеві?

- З чого ти це взяла?

- У вас проскакує легка мова, тоді як у нашому окрузі її майже викорінили з метою відновлення зв’язку між громадою і її душею – мовою.

- Ий,- махнув він рукою,- Ти так говориш, як ті агітатори.

- Бо я підтримую  цей експеримент,- повела і я плечима. – То ви місцевий чи ні?

- Місцевий я, місцевий. А говірку я спеціально не змінював. Нема чого соромитися власного діалекту. Він тільки прикрашає мову. Показує, яка вона різноманітна,- закінчив він із запалом.

- А ви не боїтеся, що за таке ігнорування нововведення вас можуть покарати?

- Колись боявся,- чесно відповів він,- Але з часом поняв, що нас просто залякували, та й до того часу я лишився мало не єдиним, хто тримався власної говірки.

- А щодо власної сім’ї? Чому було небезпечно її створювати?

- Через вас,- так само чесно і спокійно. Мене ж ці слова просто вибили.

- Через нас?

- Йо. Ти ж знала, що ти не одна така? Ти мусила це чуствувати.

- Я  мала надію на це ще змалку, але підтвердження зустріла тільки цього року. То чим ми небезпечні?

- Колись ви дарували людям надію, вели їх. Ваші дари передавалися з покоління у покоління. Хтось створював династії вождів, монархів. Хтось хотів містичності чи як це кажеться, і ставав таким собі магом. А хтось хтів злитися зі звичайними людьми і допомагати непомітно або ж не допомагати зовсім,- знову повів він плечима і додав таємничим голосом,- Таких май більше.

  Я видихнула і подивилася в чашку. Поки він говорив я випила третину  свого чаю, навіть не помітивши це. Попри те, що напій досі був гарячий.

- То чим же ж ми небезпечні для потенційної сім’ї?

- Не знаю,- махнув знову плечима,- Мама колись так сказала.

- Ви серйозно?- я розсміялася. – Схоже, ви були слухняним сином.

- Ти не поняла,- похитав він головою,- Вона була одною з вас.

- Оу, пробачте. То вона вам напророчила, що через подібних мені вам не можна створювати сім’ю?

- Йо.

- А вона не пояснила, чому?

- Ні, не встигла.

- Чому?

- А ти як думаєш?

- Пробачте,- похилила голову.

- Розслабся. Мені уже давно нічого не болить.

- Вам мама змогла пояснити, звідки такі як я?

- Вона лиш сказала, що ви з’явились разом з нами. Як лідери для першого людства. Вам не потрібно було знати мови, особливостей культури. Ви могли домовитися з кожним, але й знищити теж.

- Зрозуміло. А чому ніхто нічого не знає про нас тепер?

- А ти як думаєш? Ви сховалися. Та й люди перестали вас потребувати. Ми порозумнішали, розділилися між собою. Сильні використовували слабших. А коли на полі зору виникав конкурент, ми об’єднувалися і знищували. По одному кожного, хто виділявся. Були й масові заходи, такі як полювання на відьом чи шо там ще було.

- Ого. А як ви машину підняли?- я запитала не по темі, але ж цікаво було.

  Степан допив свій чай і відповів:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше