Усе в очах. Історія короткого життя.

***

- Сонечко,- це мама знов у двері постукала. 

- Так? 

- Можна? 

- Так, звичайно, заходь. 

- Ти хотіла поговорити. 

- Так. 

- Отже, що саме ти хочеш знати? - спитала вона, коли зайшла в кімнату. 

- Перш за все, звідки ти... Хоча ні, я зрозуміла звідки ти знаєш. Мені цікаво, як сильно ти бачила і чи були у тебе якісь теорії щодо дару. 

- Спочатку перше: я бачила і бачу майбутнє і відразу друге, доки ти не почала занадто багато говорити: ні, я не маю теорій, але я бачила, що ти знайдеш відповіді на усі свої питання, навіть на це. Потрібно просто бути більш терплячою і наполегливою. 

- Але чим сильніші здібності, тим менше ти живеш. 

- Так, тому я ціную кожну хвилину свого життя. 

- Добре, про це пізніше. А зараз, будь ласка, поясни мені, як ти змусила мене бачити плівку.

- Яку плівку? 

- Блакитну. Я ж тобі пояснювала. 

- Так, дякувати Богу, я ще пам'ятаю, що було ранком. А чому ти називаєш це плівкою? 

- Бо так бачу. Я називаю це "забрудненістю".

- І кажеш, моя плівка була блакитною? 

  Я кивнула. 

- Шкода. Мені більше подобається зелений. 

- Мамо, зараз не час для жартів. 

- Я не жартую, - вона підморгнула,- Я уявила. 

- Уявила? 

- Сонечко, уява дуже сильна штука, вона здатна змінити все, докорінно. 

- Еммм... Ясно. То ти не кажеш мені те, що може допомогти?1

- Ти сама зрозумієш. З часом, - відповіла вона і посміхнулась. 

- Мааам! 

- Не мамкай! - ми обоє засміялась. 

- Добре, не хочеш казати — не кажи. 

- Пробач, але я не можу тобі зараз усе розповісти, - мама спробувала полегшити моє розчарування. 

- Не журися, - спробувала я заспокоїти у відповідь. - Не сьогодні, так завтра? 

- Не сьогодні, так завтра. 

- До речі, о котрій прийде Маргарита?

- Вона не прийде. 

- Чому? - мама почала печаль у моєму голосі, бо сіла біля мене і взяла мою руку. 

- Вона сказала, що зайнята буде. 

- Ну, тоді будемо веселитися без неї, - вона почала перетворюватися на так маму, яку я завжди знала, - Збирайся і виходь до нас. Гості скоро прийдуть. 

- Угу. 

 

 Того вечора прийшло справді багато людей. Кожного разу після таких вечірок дивувалась: як тільки наш будинок усіх витримав.

 Як завжди,одягла масочку, і з усмішкою на вустах вийшла в люди.

  Ви не подумайте, я ніколи не була соціопатом. Мала друзів/знайомих у школі і поза нею, спілкувалася з різними людьми.

- Тримайся,-сказала я собі,- Я ж хороший актор. Зможу витримати і якусь там мамину вечірку. Це ж тільки на кілька годин. А потім можна буде спробувати детальніше розпитати маму.

- Соломіє!- окликнув мене жіночий голос.

- Що?- я сама доброзичливість. Справді, я була рада бачити її тут.

- Привіт, мила моя! Як я за тебе рада! Скільки тобі вже?

- Привіт, тітко!

- Я ж просила тебе називати мене просто Олею.

- Привіт, Олю!

  Оля - це моя тітка, татова старша сестра. Надзвичайна жінка! Невисокого зросту, худенька, темноволоса, з сірими очима, світлою шкірою і надзвичайно щирою посмішкою. Вона – одна з небагатьох, з ким я по-справжньому дружила. Звісно, ми сварились, але завжди мирились. Вона була мені мамою, коли я потребувала підтримки чи копанця, подругою, коли хотіла просто поговорити. Я люблю її майже так само сильно, як і власну матір.

- Я дуже рада бачити тебе тут!- сказала я від щирого серця.

- А я рада, що ти таки зійшла до нас,- сказано не без сарказму.

- Тобто?

- Про тебе тут такі байки травлять!..

- Тобто?-не подобався мені тон, яким вона це сказала і її погляд. Він був надто співчутливим.

- Сама послухай,- у відповідь на моє німе питання, вона підвела мене до дверей, за якими можна сховатись,- Слухай.

- ...а вона його як кохає!

- Та ти що?! Не може бути!А я думала, що вона за Дем'яном бігає.

- Так я про нього і кажу!

- Та ти..- далі я вже не чула. І мені здається, це врятувало б їм життя. Якби ж я почула ще якусь бридку репліку щодо мене від цих двох малознайомих мені пліткарок, то вилізла б з-за дверей і донесла б до них доступною мовою, що таких друзів сім'ї нам не треба.

- Стій!- прошипіла мені Оля, бо я таки почала виходити. І не тільки з-за дверей,- Якщо влаштуєш сварку, це нічим хорошим не закінчиться!

- Та знаю я!- просичала,- Просто, такі люди виводять мене з себе.

- Я знаю.

- З чого вони взяли, що я за ним бігаю? І хто взагалі то був?

- Гадки не маю, чому вони так думають. Але знаю - вони не одні такі.

- Ясно. З цим я потім розберуся, а зараз треба заспокоїтись і робити вигляд, ніби я рада бачити тут усіх цих людей,- Оля не знала про мій дар, але розуміла, що я бачу і сприймаю набагато більше, ніж інші люди.

- Добре-добре.

- Продовжимо?

- Продовжимо,- і ми пішли поміж люди. Насправді все було не так страшно, як я думала. Решта людей не змінилися. Хто був блакитним чи сірим - таким і залишився. Я говорила з усіма так, як і раніше, і, звичайно, зовсім забула про Дем'яна. І як тільки я розслабилась, появився він. Досі не розумію, навіщо він прийшов.

  Не скажу, що він був якимось виродком. Навіть навпаки - високий, темно волосий, кучерявий з шоколадними очима. Та його завищена самоцінка закриває справжнє сонце і псує перше враження про нього.

- Привіт,- радо привітав він мене.

- Уже бачились,- я навіть не надіялась, що вийде так сухо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше