Усе в очах. Історія короткого життя.

***

  Наш класний керівник - Антон Антонович - хороша людина і викладач. Усі його любили, поважали і боялись. Його предмет знали майже усі. За винятком тих, хто взагалі не бажав щось знати. Не знаю, чи то методика викладання особлива, чи то просто його зовнішність... Він подобався усім, навіть хлопцям, які нерідко зазрили йому через занадто велику увагу з боку своїх однокласниць. Було дуже весело слідкувати за їх реакціями на новину про його одруження. Мабуть, варто його описати. Чим же він так подобався? Молодшим - яскраво-рудим волоссям і очима : чистими, правильними, щирими,зеленими. А старші не могли не помітити його відмінну фізичну форму і почуття гумору. Та найваждивішим було почуття спокою і ясності, коли він щось говорив. Чи то нова тема з історії, чи проблема класу - байдуже. 

- Я дуже радий бачити усіх вас знову разом і хотів би представити вам вашого нового однокласника,- пан Антон один із небагатьох учителів, які були справді раді нас бачити кожного року,- Де ж він?- пройшовся очима по класу і нарешті знайшов Максима, показав на нього і попросив підвестися й представитися.

- Ем...- йому стало дуже ніяково. Здавалось, це увесь клас відчув, але Новенький таки встав.

  Я вирішила поглянути на нього, і це стало однією з моїх найбільших і найсолодших помилок водночас. Потім десь поясню.

  Максим втупився в парту. Досі ще не бачила, щоб хлопець так ніяковів.

- Гей,- я якомога тихіше звернулась до нього і штовхнула його ногою під партою,- Все гаразд?

  Сині. Оце солодка помилка. Його очі неприродно синього кольору з легеньким відтінком такої ж плівки. Я ще такого ніколи не бачила. Його погляд заворожував.

Я не хочу говорити,- почула я його бажання.

Давай, кажи!- спробувала передати очима.

- Мене звуть Максим,- почав він розгублено,- Ем, я переїхав з іншого міста. Люблю собак,- ляпнув наостанок.

- Добре, Максиме,- Антон Анотонович теж розгубився. Але швидко опанував себе і повернувся до уроку,- Давайте, для початку, підпишемо зошити...- а далі усе, як на інших уроках.

- Максе, з тобою все гаразд?- він знову не відривав очей від парти. І вуха у нього почервоніли. Чому він так не хотів говорити?

-Так, зі мною все гаразд,- відповів парті.

- Максиме?

- Що?- знову їй.

- Я тут,- я помахала рукою перед його носом.

- Знаю.

- Тоду чому на МОЇ питання ти відповідаєш ПАРТІ?-  почала злитись. Не зрозумійте неправильно - я не потребавала до себе постійної уваги, тільки ненавиділа, коли людина ховала від мене очі. У такі моменти складається враження, ніби я осліпла або та людина приховує від мене щось дуже серйозне... Максим ніби відчув мою злість, бо таки повернув до мене голову, але все ще не дивився мені у вічі. Просто крізь мене.

- Не знаю. Просто не люблю і не звик дивитися комусь у душу і відкривати свою.

- Дуже розумно сказано,- ні краплі сакрказму.- Обпікся колись?

- Тобто?

- Колись ти дивився людям в очі, відкривав свою душу і бачив чужі,але потім якась людина зробила тобі дуже боляче, тому ти вирішив більше не показувати свої дзеркальця. Очі,- добавила після його німого питання.

- Ні, я ніколи не обпікався,- сухо відповів мій новий однокласник.- Не люблю дивитися в очі. Знаєш, у цьому є якісь чари.

- От хто-хто, а я знаю.

- Тобто?

  Я відчула, що ляпнула дурницю.

- Не бери в голову,- спробувала відмахнутися.

- Ніі, так не піде,- я помітила іскорки у його очах. Або то тільки сонце з вулиці відбилось у них.- Я тобі спробував пояснити, чому не дивився у твої очі, тому і ти поясни мені свої слова,- він відірвався від споглядання пейзажу, дозволивши мені поринути у неймовірно сині очі.

Хочу знати...

- Це не рівноцінна інформація,- пробурмотіла я.

- Залежить від того, з якого боку дивитися,- скептично відповів Максим.

- Це у тебе лінзи?- вирвалось у мене.

- Не переводь тему.

- Я не переводжу. Ти отримаєш моє пояснення, тільки скажи, чи це лінзи.

- Так, я ношу їх.

- Чому? Думаєш, у тебе занадто звичайні очі?

- Ні, навіть навпаки. Вони надто незвичайні, нелюдські.

- Заінтригував.

- Я не жартую.

- Я теж серйозно кажу, що мене зацікавили твої слова і мені уже хочеться побачити твої очі.

- Маю надію, у тебе не вийде,- він знову відвернувся до вікна. Однак, тільки на долю секунди. Потім я знову поринула у моря.- А тепер твоя черга,- ті чортики в його очах!.. Зачаровували і лякали водночас.

- Я пам'ятаю. Тобі коротко чи як?

- Чи як, будь ласка. У нас достатньо часу.

- Гаразд, я спробую пояснити. Ще змалечку я бачила людей справжніми,- я замовкла, добираючи наступні слова. Уже й забула, як розповідала про це Маргариті.

- Тобто?- він вчепився у мене поглядом і трохи нахилився вперед.

- Розумієш, я ніби бачу плівку. Сірого, рожевого, зеленого чи ще якогось кольору. По ній я навчилась розпізнавати справжню сутність кого-небуть,- я знову замовкла, не знаючи, як продовжити.

- Розкажи мені про неї,- Макса просто розбирала цікавість.

- Знаєш, вона не виглядає як целофан чи шматок тканини. В основному, це така собі хмарка.

- Хмарка?

- Так, тільки різних кольорів.

- Ти впевнена, що то хмарка?

- Ти так питаєш, ніби сам бачиш і розумієш,- він не відповів, тому я продовжила,- Це не кучеряві хмари,- він підняв одну брову.- А, мабуть, перисто-кучеряві. От уяви собі літній сонячний день, який був безхмарним і тільки під вечір ти помічаєш тонесеньку хмаринку. Вона майже зливається з небом. Найчастіше ця плівка приблизно така.

- Ясно...- протягнув він, знову відводячи очі на якийсь час. Я вже подумала, що питання вичерпались і звернула увагу на слова вчителя й нарешті підписала зошит. Але він знов запитав:



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись