Усе в очах. Історія короткого життя.

***

  Знову питання:

- А у неї яка хмарка?- спитав Максим після десятихвилинного мовчання.

- Гм?- я наполегливо записуала у зошит нову дату, тому не відразу почула його запитання.

- Якого кольору в Олени хмарка?

- Яка хмарка?- не зрозуміла я.

- Ти називаєш це плівкою, а я казатиму хмарка. Так ніжніше і приємніше. А плівка звучить якось целафаново, тягуче, липуче... Неприємно загалом.

- А й справді..  Але інколи це й хмарищем не назвеш.

- Ясно. Тоді у Олени хмарка чи плівка?- здається, у той момент ми обоє однаково розділили ці поняття.

- Навіть так?

- Так.

- А якого кольору?

- Вона ледь віддає фіолетовим.

  Максим відкинувся на спинку стільця і закрив очі. Він абстрагувався, а я зловила момент і змогла спокійно роздивитись його. Я дійшла висновку, що Маргарита буде в захваті, коли його побачить. Чорне, наче смола, але таке ніжне звиду волосся, ніс з невеличкою горбинкою, а під ним просто божественні губи. Вони не були схожі на надувні іграшки для плавання, та все ж були пухкими. Саме такі губи хочеться прикусити і не відпускати кілька секунд, а потім попросити вибачення ніжним поцілунком. Такі думки поглинули мене аж до кінця уроку. Я навіть не зразу почула дзвінок.

  Десять хвилин перерви. Максим навіть позу майже не змінив, тільки замкнув руки за головою і відхилився до стіни так, що тільки дві ніжки стільця впиралися в підлогу.

  Якийсь час я просто сиділя і думала: чому я усе це розказала парубку, з яким тільки познайомилась. А потім до нас у клас зайшла Маргарита. Пройшлася очима по класу, знайшла мене і рушила у моєму напрямку. Поки вона підходила, я помітила, як у неї збільшилися очі, і зросла кількість чортенят, які там танцювали.

 Сіла вона перед нами, повернувши стілець і поклавши руки на його спинку. 

- Привіт, - сказала вона, коли гепнулась на своє місце. Мені здалося, що її посмішка відкриває мені більше ніж тридцять два зуби. 

- Бачились уже,- сухо відповіла я. Навіть в очі їй не хотіла дивитись. А Максим так і не ворухнувся. 

- Що трапилось? Де твій настрій? 

- Ти двері відкрила, от протяг і викинув його з класу,- після моїх слів її настрій теж зіпсувався. Але знову ж ненадовго:

- Мене Маргарита звати, але можна просто Ре', - вона постягнула йому долоню — нуль реакції. - Агов! Ти тут? - вона помахала рукою перед його очима, - Я до тебе звертаюсь! 

- Га? Що ти казала? - він ніби щойно вернувся з іншого світу. 

- Я казала, що мене звуть Ре', - вона знову протягнула долоню. 

- Ре'? - перепитав Максим і потиснув їй руку.

- Повне ім'я — Маргарита, але можна й так. А тебе як? 

- Максим. 

- Дуже приємно познайомитися, Максиме, - вона не відривала своїх очей від його. А потім подивилась у мої, і ми зустрілись поглядами. 

"Хочу бачити їх разом"- саме тоді я нарешті зрозуміла, що саме чула, коли дивилась комусь в очі — те, чого вони хочуть у тому чи іншому формулюванні. А що перше, що друге її бажання мені дуже не подобалося, та ще й лихі в її зелених очах наводили про думку, про втечу від Маргарити. 

  Вона уже відкрила рот, щоб щось сказати, як мене знову врятував дзвінок. Ре' спочатку закрила свій годованець, але потім знову відкрила:

- Проведеш мене?- звернулася вона до мене. 

- Гаразд. У тебе який урок? - додала я, коли ми вже вийшли з класу. 

- Соломіє, зараз ЦЕ зовсім неважливо!- Маргарита стиснула мої плечі.- Він такий красунчие! Ви мусите бути разом! І так, він справді дивний. Але це так мило! Ви будете гарною парою! Я уже склала план!..

- Гей! Мила моя! Пригальмуй! - якби я її не зупинила, вона б базікала й базікала до наступної перерви. 

- Ви будете гарною парою!

- Ти мене чуєш?! Зупинись! Так, він гарненький, але, по-перше — ми буквально щойно познайомились, а по-друге — чи не занадто далеко ти заходиш? До речі, у нас почався урок, - нагадала я, коли побачила вчителів.- Щасливо, - подружка отримала чарівний поштовх від мене у напрямку її власного класу, а я повернулась у свій. 

- Ти як? Усе нормально?- спитав Максим, коли я налякала його, гримнувши стільцем. 

- Ні, ненормально!  Як же ж мене це все бісить... 

- Що?- не знаю, хотів він полегшити мій тягар, розвантаживши плечі, чи йому було просто цікаво, але я вирішила нічого йому більше не розказувати. Він і так знав занадто багато. Тому я видихнула і відповіла: 

- Неважливо уже... Проїхали, - і повернулась до вікна. 

  Усе змінювалося. Дуже різко і дивно. Щось переходило на новий лад, і я не розуміла, чи на краще це. Та й досі не впевнена... 



Шана Ромальо

Відредаговано: 05.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись