***

  До кінця тижня нічого цікавого не було. Мама нахабно ігнорувала всі мої питання або робила вигляд, що нічого не розуміє. Я ні разу більше не чула бажання інших.

  У школі всі помалу втягувались у рутину. Ре ще кілька разів намагалася переконати мене в тому, що ми з Максимом і-де-аль-на пара, але з часом її відпустило. А з ним ми невеликими, впевненими кроками ставали друзями. Це, звичайно, добре, але мені доводилося весь час контролювати свій язик, щоб знову не ляпнути зайвого. Він це відчував і ображався, хоч не дуже це показував, але я бачила.  Було боляче й мені, тому я намагалася зовсім не дивитися в його дзеркала або дивилась "крізь" нього, як сильно мені не хотілося знову поринути у ті моря... Навіть думаючи, що то лінзи.

  Здавалося,  життя почало повертатися у своє русло, коли мені почали снитися сни. Звісно, вони були й раніше, і нерідко дивними, але не настільки... Якщо коротко, я ще раз проживала кожен день уві сні. Тільки по-іншому бачила світ... Усі події цих днів відтворювалися до найменших деталей, наче у фільмі, акторами у якому були не люди, а хмари чи то силуети. Що правда, я ще не розуміла, навіщо їх бачу.

  Щовечора, як і влітку, я гуляла містом, слухаючи музику, ні на кому не затримуючи погляду і думки. Просто йшла добре знайомоюдорогою, концентруючись тільки на мелодії у навушниках. Десь люди, десь собаки, а якийсь відрізок шляху ти тільки один і, здаєтться, єдиний у світі. Це справді розслабляло.

  Батько інколи ще кидав підозрілі погляди в мою сторону, коли я поверталася, але нічого не казав. Я робила вигляд, що нічого не помічаю, і випускала пару на мою бідненьку грушу.

  Майже усе було нормально. До пори до часу...