Не пам'ятаю, яке вересня.

- Соло', у тебе коли день народження?- спитав Максим десь на третьому тижні навчання.

- А що?- ми сиділи на якомусь уроці, у якомусь кабінеті. Я вже й не пам'ятаю.

- Цікаво просто,- він сіпнув плечима, а я мовчала,- Збираю про тебе інформацію,- додав він потім, чим дуже здивував мене і змусив нарешті підняти на нього очі.

 Як я скучила за цими морями,- подумала тоді, і вирішила, що треба з цим щось робити.

- І для чого ж вона тобі?- спитала я як умога байдуже.

- Просто так. Ти мене зацікавила, от я і питаю,- той хлопець... Він сказав це так спокійно, що я знову подивилась в його очі. І почула :"Як я хочу знати про неї все!"

-  Ем, гаразд. Першого вересня,- нарешті відповіла.

- Правда?- перепитав він здивовано,- А для тебе це добре чи погано?- підняв одну брову.

- Зазвичай добре.

- Чому тільки зазвичай?

- Бо люди, від яких я не хочу чути привітання з таким особливим днем, вітають мене з початком девятимісячних мук. Жах, звучить як вагітність,- додала я трохи пізніше. І почула його сміх... Він гарний. Не голосний, ніжний, заохочував сміятися разом з ним.Ніби дарував якийсь спокій і теж піднімав настрій. Мені захотілося чути його частіше. 

  Куди ж мої думки попливли?

- А я літній хлопчик.

- Тобто?

- Я влітку народився.

  Як я не зрозуміла? Тупію...

- А коли саме?

- Це важливо?

- Так, ти ж знаєш, коли мій день народження, отже, і я маю право знати про твій. Якось так,- розвела руками.

- Гаразд, мій шістнадцятого липня.

- Живий? Страшно було сказати?

- Ні, він відвів очі.

- Гей, то щось особливе?

- Є таке. Трохи.

- Розказуй.

- Ні, не можу.

- Хлопче, я в перший день знайомства з тобою,відкрила тобі свій найпотаємніший сектрет, тому давай! Розказуй і не соромся. Я зрозумію.

- Я спробую пояснити,-він втупив погляд у землю, а я не намагалась привернути його увагу. Йому і так було важко. Що правда, зараз шкодую про це.- Просто мені ніколи не подобалося це, так би мовити, свято,- Максим ніби виплюнув останнє слово,- Ми майже ніколи його не святкували, а коли біобатьки таки запрошували когось у цей день, то краще б вони це не робили!..

- Тобто?

- Розумієш, вони вели далеко не зразковий спосіб життя. І коли приходила якась компанія у наш дім, вони змушували мене показувати трюки і розважати їх своїм "даром",- оце вже справді цікаво.

- Яким даром?- я відчула смак відплати, змішаний з цікавістю.

  Максим мовчкидо повернувся до дошки, щоб подивитись на учителя, потім до мене, подивився в очі, і я зову почула його бажання: «Хоч би вийшло!» Він узяв мене за руку - по мені ніби пробіг невеликий струм, і я побачила, як сиджу біля вікна. Мені біля тридцяти, але я уже в інвалідному візку і зовсім знесилена. Хтось бігає по кімнаті, але я не маю сил повернути голову в ту сторону, однак впевнена, що так і має бути, що спокійно можу йти далі, а тут залишаю усе правильно…

- Що це було?!- я крикнула на Максима.

- Тихіше за останньою партою!- гаркнув на нас вчитель.

- Пробачте,- відповів за мене Максим. Вчитель повернувся до того, на чому закінчив, а хлопець спробував мені пояснити,- Річ у тім, що я можу розвивати чужі здібності, приховані таланти, щось типу того. Мені потрібно тільки торкнутись. але сам я не знаю, що розвиваю. І це не завжди виходить, за що я не раз отримував на горіхи,- він трохи звів брови і ненароком торкнувся ребер. - Що з тобою?- спитав він, а я змогла тільки мовчки подивитись у його очі, і побачила там страх, тривогу,- Ти геть зблідла! Може, попроситись до медсестри?

- Та ні, зі мною все гаразд,- збрехала. Мене усю трусило, я почувалась, як маленька дівчинка, яка з'їла дуже погано улюбленого шоколаду. Він ніби смачний, але ти розумієш, що потім тобі буде дуже погано. І це "потім" почалось. - Скоро все буде добре.

- Не буде! Вибачте, Соломії стало погано,- Максим звернувся до учителяЮ- Можу відвести її до медсестри?

- Т-так, звичайно,- затинаючись відповів учитель. Я згадала, що то був за урок. Хімія. А чоловіка біля дошки звали Іван Миколайович. Гарно викладав, тільки іноді губився в екстрених ситуаціях.

  Максим підняв мене, тримаючи за плече, і вивів з класу.