Усе в очах. Історія короткого життя.

***

  Не знаю, скільки ми так стояли. Може хвилину чи годину? Гадки не маю. Знаю тільки, що з часом мама чито закрила свої очі, чи то кліпнула, а я рухнула на коліна, зажмурилась і закрила руками вуха, в надії, що цей жах закінчиться. Але кінець його прийшов не зразу. Картинка і звук повільно втрачали чіткість, ніби хтось спеціально, бавлячись у налаштуваннях, мучив мене. Коли все нарешті закінчилось, я відчула мамині руки на плечах,з острахом відкрила очі, але не змогла подивитись у її, ни вистачило сили. Тому зупинила погляд на її губах, які безперервно рухались. До мене дійшло, що я досі притискаю долонями вуха ддо голови, тому повільно розслабила їх і відпустила.

- Соломіє, сонце моє, все буде добре. Мабуть, це черговий стрибок,- шептала вона, гладячи одною рукою моє волосся, а іншою притискала мене за плечі до себе.

- Я-який стрибок?- я запитала, затинаючись.

- Я поясню за кілька хвилин. А зараз тобі треба заспокоїтись, прийти у себе,- вона говорила як ... мама. Її слова були по вінця наповнені турботою, любов'ю і найсильнішим у світі заспокійливим.

- Зі мною вже все гаразд,- я подивилась їй у очі і видихнула з полегшенням. Усе здавалося нормальним: мамина хмарка ледь віддавала блакитним, якщо поглянути за неї, з'явиться сіро-коричева райдужка, така схожа на мою, а бажання було те самме: "Вона мусить навчитися!"- Тільки звучало це у кілька разів спокійніше. Щоправда, очі були набагато глибшими.

- Добре. Тоді якого кольору моя плівка?

- У тебе немає плівки,- я вже теж відповіла спокійно. І, попередивши мамине питання, продовжила,- у тебе ледь блакитна хмарка. Ми з другом розкласифікували їх трохи. Так легше.

- Яким другом?- мама звела брови,- Я його знаю?

- Не думаю. Він новенький у класі.

- Як його звати?

- Максим Сутіненко.

- Дивне прізвище...- протягнула мама, підвелася і заходила по кімнаті.

- Знаю. Йому наші навіть прізвисько дурне дали - Сутенер. Ідіоти...

- Байдуже,- вона сіпнулась. ніби щось згадала, але знову повернулась до мого дару,- так ти кажеш, блакитна плівка?

- Ага!

- А мою "мрію?- мама виділила останнє слово лапками, характерно зігнувши пальці на витягнутих руках.

- Ні. До чого цей жест?- махнула я на неї рукою і сіла зручніше - по-турецьки.

- Бо то не моя мрія. Я цього  ніколи не бажала. Просто хотіла з'ясувати, що ти вмієш.

- Знову та сила уяви?- реготнула я.

- Саме так,- кивнула мама і нарешті сіла навпроти мене, так само склавши ноги.- Гаразд. Давай повернемось до очей. Що сталося, коли тебе вибило з колії?

- Не впевнена,здається, я побачила твоє життя до сьогоднішнього дня. А ще твоє бажання... Воно було занадто потужним. Добре, що хоч майбутнє не побачила.

- Стоп. Яке бажання?- вона звела брови. Знову.

- Ох, ти ж не знаєш... У мене був ще один стрибок, якщо я правильно тоді зрозуміла, або ж мій дар розвивається. До речі, тобі не цікавуо, чому я сказала про майбутнє?- я вирішила, що якщо вже розказувати, то розказувати все.

- Я думала, ти просто спробувала пожартувати.

- Ні. Річ у тому, що у того мого друга - Максима - теж є талант. Він розвиває людські здібності, тільки торкнувшись, однак для цього йому потрібно дуже сконцентруватися.

- Не подобається мені цей хлоп, - все, що мама відповіла.

- Мамо, не хвилюйся,- не втримала я сміху. У неї було занадто серйозне обличчя: зведені брови, зіщулені очі, зморшки по їх кутках і зціплені губи.- Усе буде добре. Він мені нічого поганого не зробить.

- Це ми ще побачим. Але вирішуватимемо проблеми по порядку,- подивилась вона на мене, а я мовчки кивнула.- Якщо ти справді чула моє бажання, то знаєш, що тобі терміново потрібно починати вчитися контролю над своїми здібностями.

- Чому терміново?

- Для безпеки,- відрізала мама. Я ще не бачила її такою серйозною. На її очах не залишилося ні тіні хмарки.

- Добре,- я погодилася трохи відсторонено.- Як я маю вчитися?

- Ти повинна розвинути свій мозок,- ця дивно-спокійна фраза змусила мене розсміятися.

- Я ніби це і роблю. З понеділка по п'ятницю. У школі. Ну, і у вільний час. То вже коли й як.

- Я не про це,- так само спокійно відповіла мама. І продовжила: - Ти ж знаєш, що звичайна людина не використовує власний мозок на всю потужність.

- Знаю.

- Отже, по-справжньому ніхто як слід не знає, як з'явився цей феномен. Поки що. Особисто я впевнена, що це або еволюція, або мутація мозку. Хоча це, мабуть, одне і те ж. Тобі потрібно тільки навчитися розуміти, як співпрацювати зі своїм розумом, а не просто піддаватися його контролю..

- Хм, і як мені це зробити?

- Уява - велика сила...- Пошепки. Таємниче. Лякаюче:- Тобі потрібнодобряче попрацювати, щоб уявити.

- Що саме?

- Думаю, треба почати з твоїх останніх досягнень. Оскільки майбутнє ти зараз не бачила, то створюється висновок, що цей фрагмент твого дару ще не укорінився. Спробуєм попрацювати з твоїм вмінням чути бажання.

- Гаразд, то мені уявити, що його нема?

- Так,- невимушено кивнула мама.

- Але як?!- у той момент мене можна було описати як тонну непорозуміння і кіло страху, запханих у семидесятикілограмовий шкіряний мішок з кістками, м'язами, судинами і рештою.

- Спробуй так: уяви, що всі твої здібності - таблиця, з хаотично відкритими віконцями. Кожне з них - твій певний навик. Продумай якого кольору вона, закриті віконця й відкриті. Продумай кожну дрібницю.

  Вона говорила тихо, мелодійно, спокійно, що змусило мовчки підкоритися їй і закрити очі.

  Я уявила усе. І сіру таблицю, закриті віконця якої трохи темніші, а відкриті були усіх відомих мені кольорів. У одному віконці я ходити умію, у другому - Їсти, в іншому - знаю, як дихати, між іншим, воно було найвіддаленіше А ось і дійшла до жовтогарячого - уміння чути бажання.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше