Усміхніться — вас кохають

Розділ 7

— Лілю, то ти?  
— Так. Тьотю Стефо? А чому ви дзвоните з маминого телефону? — одразу насторожилася дівчина, впізнавши голос сусідки. І, як з’ясувалося, не дарма.  
— Ой, дитино... Біда сталася. Мама твоя впала зі сходів і побилася дуже. В лікарні вже. Я тут з нею.  
— Що?! О, горе моє... — болісно видихнула, зиркнула на Діану. — Ні, це вже занадто на один день. Що за...  
— Що сталося? — нетерпляче запитувала подруга.

— Як вона? Тьоть Стефо, розкажіть все. В якій лікарні мама, в якому стані? — стривожено заговорила Ліля. Сусідка відказала: 

— Та в другій лікарні, в травматології. А стан... Не знаю, ми тільки приїхали, ще лікарі дивляться. Але... Боюся, що справи кепські, дитинко. 
— Кошмар... — з очей покотилися сльози. Тільки не це!  
— Дякую, що подзвонили. Я вже їду, — крізь плач проказала. 
— Вже? А ти хіба не на роботі? — здивувалася сусідка. Знає, що Ліля постійно працює.  
— Ні, я зараз приїду. 
  Невдовзі дівчина була у лікарні, де медики вже встигли обстежити її маму і надати першу допомогу. Зайшовши у палату, Ліля жахнулася. Її завжди бойова мама зараз мала жахливий вигляд. Перев’язана голова, одна рука в гіпсі, одна нога підв'язана догори, теж перемотана. Обличчя посиніло з одного боку. Очі заплющені, наче мертва. З грудей мало не вирвалося ридання. Ледве стримала його, глухо заплакала. Ні... Ну, що ж це таке? Як могло таке статися? 
  Горечко... Просто не вірилося, що це не сон. Здавалося, що зараз мама розплющить очі і заговорить звичним строгим тоном. Наприклад, свою коронну фразу: «Ну, як справи, доню? Як той твій волоцюга? Коли приїде?»  
  Бувало, Ліля ображалася на маму за цю строгість, за те, що не любить Руслана, постійно котить на нього бочку. А зараз... Хай би вже що-завгодно казала, аби не лежала от так, як нежива. Просто катастрофа бачити її такою. Раптом відчула себе сиротою. Такою бідною, нікому не потрібною. Тато давно помер, тепер ще й мама непритомна. Залишається лише подруга і Руслан. Так сильно захотілося, щоб він був зараз поруч. Щоб обійняв, прошепотів на вушко, що все буде добре, що готовий помагати їй. Ох... 
  Вийшла в коридор, де її чекала Діана з малечею.  
- Як вона? — запитала. Юлечка теж уважно глянула. Стривожено заговорила, побачивши, що тьотя заплакана: 
— Тьотя Ліля, цього ти плакаєсь? Я тебе поськодую, — підійшла і обійняла жінку за ноги, пригорнулася.  
— Бо... — навіть не могла слова сказати. Розплакалася ще сильніше. Зворушена тим, як малеча хоче її підтримати. Посиділи разом трошки. Невдовзі підійшов лікар, запросив Лілю до кабінету і пояснив: 
— Я вам співчуваю, Ліліє. Але мушу сказати те, що є. Реальну картину. Звісно, це попередні висновки, але... На даний момент в неї чотири переломи кісток. В тому числі хребет. Якщо ваша мама ще зможе колись нормально ходити, це буде на межі дива.  
— Що?! — вражено перепитала. Лікар ще щось там показував на рентген знімках, пояснював деталі, але у вухах дівчини бриніла лиш одна фраза «На межі дива». Коли діло стосується рідної людини всі медичні терміни раптом вкрилися туманом, забулися, наче й не вчилася 7 років в медичному університеті. Зрештою, медик підсумував: 
— Так. Звісно, буває різне. Дехто вичухуються з таких травм і далі живуть більш-менш нормально. Але... По правді, далеко не всім це вдається. Лише особливо наполегливим і, якщо чесно, небідним пацієнтам. Більшість після такого залишаються каліками на решту життя, або принаймні трохи не відчувають ніг. Вона дуже невдало впала. Переломи у двох місцях хребта, як я вам показував. 
— О, Господи... Невже не можна якось їй помогти? Зробіть якусь операцію, чи що. Робіть щось, прошу вас! — емоційно, витираючи сльози сказала дівчина.  
— Звісно. Потрібні операції. Як мінімум дві. Але, не одразу. Мусимо ще трохи підготувати її, підлікувати набряки. І це ще ми не до кінця знаємо, як в неї буде з пам'яттю і свідомістю взагалі. Подивимося, що зможем зробити. На перший час необхідно буде приблизно таку суму, — солідний чоловік підсунув Лілі папірець з цифрами. Дівчина жахнулася.  
— Ого! Це ж... — болісно скривилася. — Це дуже багато, — не стрималася, сказала відверто. Медик розвів руками. 
— Розумію... Але, на жаль, ситуація така, як є. Навряд, чи десь буде дешевше. В нас найкраще обладнання, фахівці. Альтернатива хіба що за кордоном. Але там, самі знаєте, ще дорожче буде.

 — Угу... Зрозуміло... — ледве вимовила Ліля. Сили її покинули, ледве вийшла з кабінету.

   Ноги підгиналися, як ватяні. З того всього навіть забула подякувати колезі. На щастя, в коридорі Лілю чекали дівчата. Це дуже потішило. Діана співчутливо обійняла подругу, повела до таксі, яке вже викликала, доки Ліля розмовляла з медиком.  Заїхали спершу до дитячого садочку, де залишили Юлю, а потім Діана подалася на роботу. Ліля ж тільки заїхала додому, щоб узяти деякі речі і гроші, а тоді знову до лікарні. Дуже кортіло подзвонити до Руслана, розповісти, що сталося.

   Піймала себе не думці, що має сумніви стосовно готовності красеня помогти. Ох... Може дарма? Все-таки, не чужі люди. Стільки часу з Лілею. Хоча, у них з Софією Володимирівною ніколи  не було особливої прихильності, все ж...  
  Ліля пригадала, що востаннє розмовляла з Русланом два дні тому. Казав, що потім буде зайнятий, подзвонить, коли зможе. Тож вона чекала. Так часто буває, що він по кілька днів поза зоною, не додзвонишся. Робота така, завжди пояснює Руслан.  
  Просиділа до вечора в лікарні біля мами. Коли бідолаха прийшла до тями, виявилося, що має порушення пам’яті. Не могла пригадати, як впала з тих сходів. Ще багато всього хаотично перемішалося в голові жінки. Колись активна лікарка з гострим розумом зараз більше нагадувала малу, розгублену дитину. Жах... Добре хоч доньку впізнала.  
  На ніч дівчина повернулася додому. Аж тоді подзвонив Руслан. Навіть не помітив смутку в голосі своєї Лялі. Бадьоро защебетав: 
— Привіт, мала. Я нарешті відірвався, щоб поговорити з тобою. Як ти, лялюсь? Скучила? Я - страшенно!  
— Привіт, — навмисне зробила далі паузу, щоб він зрозумів її настрій.  
— Ляль, ти чого? Не рада мене чути? Маю хорошу новину, можливо, скоро буду в наших краях і зможу на трошки заскочити до тебе. Класно, га? Ти все говориш, щоб я попереджав, то я і кажу.  
— Добре, — знову коротко відповіла.  
— Ляль? Що таке? Мала, ти що сердишся, що я не дзвонив? — почав далі пояснювати, який був зайнятий, яке шалене у нього життя, як втомлюється. Торохтів, не даючи дівчині й слова сказати. Врешті Ліля перервала потік його безкінечних виправдань і сказала прямо: 
— Руслане, моя мама в лікарні, сильно травмувалася.  
— Що? Ой... — розгубився.  
— Так. Потрібна купа грошей на лікування, — сумно видихнула. —  В мене стільки нема. В мами теж. Тобто... Щось трохи вона має, думаю, але... Не стільки. 
— Упс... Ну й справи... То... Ти будеш зайнята, в лікарні? Не приїжджати? — зітхнув чоловік. В голосі явно почулося сильне розчарування. Але не таке безмежне, як відчула в ту мить Ліля. Жах... Не витримала, розсердилася і прямо випалила: 
— Руслане, ти чуєш мене взагалі? Я в розпачі, потребую допомоги, підтримки! А ти питаєш, чи варто приїжджати, коли я буду в лікарні?! До того, ж я втратила роботу, а ти навіть не в курсі, чим і скільки я плачу за квартиру! Коли востаннє ти цікавився, чи маю я за що купити їжу і все решта? Думаєш, життя — суцільний концерт, свято?!  
— Ліль, заспокойся, ти чого? Не впізнаю тебе, — розгублено проказав молодик.  
— Того! Руслане, ми вже давно не підлітки! Не задавай безглуздих питань! Краще скажи, чи зможеш помогти мені вилікувати маму! Чи ми близькі люди тільки, коли все добре? — таке пряме питання загнало чоловіка в кут. Не одразу зміг відповісти.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше