Утриманка

Утриманка

Новина про те, що у чоловіка рак, як то кажуть, звалилася, немов сніг на голову. "Я повинна бути сильною, - сказала собі Ліда. - Тепер все ляже на мої плечі".

         Ще вранці ніщо не передвіщало лиха. Субота, вихідний. Прокинулися, поснідали. Вона затіяла прибирання, Антон пішов до гаража лагодити машину. Як потім розповідав: заліз до оглядової канави, крутив якісь свої гайки та відчув, що занiмiли руки. Спочатку не надав цьому уваги, адже таке іноді буває, коли м'язи в тривалому напруженні. Вирішив відпочити. Але відчуття заніміння не припинялось, а навпаки з кожною хвилиною посилювалося.

         Тут вже Антон iз тривогою подумав: щось не так. Серце забилося частіше, i раптом руки зовсім віднялися. Звисали з плечей, немов чужорiднi. Немов тепер не мали до його тіла ніякого відношення. Антон не пам'ятав, як йому вдалося вибратися з канави. Мабуть, все ж під впливом адреналіну людина здатна на більше, ніж може сподіватися від себе.

         Визвали швидку. Ліда в розпачі - невже інсульт? Але ж ми ще молоді, наступного року тільки по тридцяти стукне. Чи може вже не стукне? О Боже, що за думки... Потім згадала, як дивилась якусь передачу по телевізору. "Інсульт помолодшав", - на подив чітко пролунали в пам'ятi слова лікаря з екрану. I знову з пам’яті сплила інформація, що нібито саме в молодому вiцi інсульт частіше закінчується смертю. А якщо Антон не помре, а залишиться паралізованим? Вiд цієї думки на душі стало ще темніше. Робота, діти, догляд за чоловіком-інвалідом. Як вона все це витримає?

         Цілий день здавали якісь аналізи. Перша звістка - це не інсульт. Вже добре. Але що ж тоді? Друга звістка - пухлина в шийному вiддiлi хребта. Потрібно тільки хірургічне втручання. Якщо протягом наступних двох місяців не зробити операцію, Антон помре. В чому питання? Потрібно - будемо робити. I третя звістка - Німеччина, шістдесят тисяч євро.

 

***

         Настя була вдячна тій людині, яка ввела в сучасний світ слово утриманка. Воно, ні, не виправдовувало, а пояснювало теперішнє становище речей. Хто бажає виправдань, нехай спробує 24/7 бути красивою, усміхненою, завжди готовою задовольнити свого чоловіка.

         Хіба раніше можна було принаймні уявити цей нестримний вихор щоденних обов’язків, який несе в собі сучасний світ? I обов’язків, варто сказати, не найприємніших. Виснажливі тренування у фiтнес-клубі, болiснi процедури лазером, ін’єкції в обличчя та інші частини тіла. А що вже казати про планові візити до стоматолога, навіть від однієї думки про які, мороз дере по шкiрi. Нiгтi, вії, губи, зуби, груди, сідниці - для одного-єдиного чоловіка, який, нормальна річ, повинен платити за це.

         Тому, і в власну чергу, Настя вважала прямим обов’язком зробити все, щоб її Ведмедик забував про свої проблеми, щойно переступав поріг їх найманої квартири. Таке завдання було для неї настільки природнім, як для пекаря замісити тісто, або для журналіста написати статтю до газети.

         Сьогодні Ведмедик і справді прийшов в поганому настрої, але порогу квартири чомусь не переступив. В дверях стояв він, і ніби не він. Біла сорочка висіла мішком. Плечі вже не здавалися широким, вони подалися вперед і вниз. Спина зсутулилася. По виразу обличчя читалася не втома, а виснаження. Від того Ведмедик здавався старшим, тобто виглядав на свій вік, як всі його однолітки, які зловживали алкоголем та шкідливою їжею.

         Настя не могла зрозуміти, що відбувається. Стоїть, мовчить. Ні, не ображений… Якийсь відсторонений. І погляд не злий, не холодний. Скоріше, порожній. Їй чомусь стало дуже страшно. Настя не наважувалась заговорити першою. В цей час хотілося лише одного - щоб він швидше порушив це нестерпне мовчання, під час якого кожна секунда перетворювалася на вічність.

         - В мене рак. Шлунку.

         Почувши його голос, Настя з полегшенням зітхнула.

         - Ну нарешті, - навіть вирвалось у неї від нервового напруження. - Тобто, що?! Рак? Як так?..

         Здалося, ніби Ведмедик нічого не почув, тому що одразу продовжив, залишивши її риторичні запитання без відповіді.

         - Я зовсім не бідний, але не настільки багатий, щоб зараз робити зайві витрати. Попереду курси хімії. По-перше, вони не дешеві. А по-друге, бачитись з тобою, сама розумієш, я не зможу - не до того буде. Отже, в вересні маєш з’їхати. За серпень квартира оплачена, тож до кінця місяця можеш ще тут пожити. Прощавай.

 

 

 

 

***

         Шістдесят тисяч євро. Першим на думку прийшло подзвонити мамі в Італію. Ліда вийшла на відео-зв’язок, й на моніторі комп’ютера через півхвилини з’явилося рідне обличчя, загоріле та заспане.

         - Доця, привіт! Я одразу не почула дзвінок. Трохи прилягла. Уявляєш, баба цілу ніч не спала і мені не давала. Лежить і руку мою тримає, лепече щось, пісні співає. Насилу під ранок вмовила її поспати. В тебе щось термінове, чи…

         - У Антона рак.

         - Я б тебе трохи пізніше сама набрала. Спати хочу, не можу.

         - Кажу, у Антона рак.

         Ліда дала мамі двадцять секунд прийняти та перетравити приголомшливу новину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше