II

— Ну і ну! — мовила з радісним азартом дівчина в теракотовому пальті сама до себе.
Осмислюючи катавасію, яка щойно відбулася, Костянтин дивився на дівчину в пальті зі збентеженням. Худорлява, з довшим від середнього золотаво-русявим волоссям італійкою — хоч важко було точно сказати, чи це італійка, чи просто розбурхане волосся — тонким, трішечки курносим носом і карими очима, вона тепер силкувалася побачити тильну сторону свого плеча і врешті констатувала: «Таки вимазала». Та звучало це зовсім не як капітуляція, а так невимушено й звично, що одразу було зрозуміло — таке з нею не вперше. Дівчина поводилася так, наче була в ліфті одна й зовсім не мала гадки, що тут може бути ще хтось, окрім неї, хто в останню мить притримав для неї двері. Не те щоб це образило Костянтина, ні, але певною мірою зачепило його почуття самоповаги. У всякому разі, дивлячись на неї, він подумки шукав для себе аргументи, чому вона не подякувала, чому вдає, наче вона тут одна, чому говорить сама до себе та чому її голос був йому неприємним. А сам факт таких пошуків уже значив, що його внутрішній спокій порушено. Усе це було в його світі правильності та витриманості абсолютно інородним.

Поки Костянтин це думав, дівчина в теракотовому пальті дістала з мішкуватої замшевої сумки-торби сливового кольору, у такт чобіткам, паку з вологими серветками, витягла з неї одну й узялася інтенсивно терти чорний шмугар від ліфтової дверки на своєму плечі. Тут увагу Костянтина знову перейняли на себе різнокольорові нігті. А на нігті безіменного пальця був ще й мініатюрний геометричний візерунок. Кольори насправді були доволі м’якими та приємними: барвінковий, панг, лимонно-кремовий, пастельно-рожевий і блідо-зелений, але вони зовсім не римувалися ні з металевістю ліфтової кабіни, ні з класичним костюмом Костянтина, ні з його уявленнями про гідний манікюр. Усе в образі дівчини в теракотовому пальті, на його думку, контрастувало й буквально викрикувало в різні боки, аби привернути до себе увагу. А візерунок на безіменному нігті був просто кульмінацією поганого тону. «Скільки часу можна було б зекономити, якби не витрачати його на такі дурнички», — подумав Костянтин.

А дівчина в теракотовому пальті все продовжувала терти пляму на плечі. Що довше вона терла, то більше її нігті муляли Костянтина. Та пляма, на жаль, не зникала, а тільки глибше проникла в тканину. Брудними та вологими тепер були і серветка, і плече, і нігті. Потерши ще трохи, вона зупинилася і, якусь мить ніби роздумуючи, варто чи не варто, повернулася і подивилася прямо на Костянтина. Це було несподівано.Костянтин розгубився й одразу перевів погляд на металеві двері, демонструючи свою повну байдужість до незнайомки в пальті. Він тепер злився на себе за те, що узагалі звернув увагу на цю зухвалу особу, на її одяг і на ці нігті, коли натомість міг обдумати важливу зустріч, яка мала відбутися за половину години. Результати зустрічі повинні мати важливий вплив на оглядове, а можливо, і не оглядове майбутнє його та його партнерів. Та дівчина чомусь продовжувала дивитися на Костянтина. Тривало це з добрий десяток секунд, поки Костянтин таки не витримав і глянув у відповідь запитальним виразом обличчя.

— Дуже погано там? — запитала вона.
— Перепрошую? — перепитав Костянтин, не торопаючи, про що йдеться.
— Пальто, — відповіла дівчина, повертаючись до Костянтина знову спиною та показуючи на пляму на плечі. Не чекаючи відповіді, вона іншою рукою подала йому серветку.
— Ви б не могли? — попросила вона. — Ніяк не бачу, що там.
«Яка безтактність!» — подумав Костянтин.

— Тут є дзеркало, — сказав він, переступаючи з ноги на ногу і роблячи горлом звук гкхи-кхи, який роблять, щоб виказати своє невдоволення. — Справді! — хіхікнула дівчина в пальто. — Таке велике. А я не помітила!

Вона підійшла до широкого дзеркала на боковій стінці ліфтової кабіни, ретельно оглянула шмугар на плечі й сказала:

— Що ж, здається, краще вже не зробиш.
«Здається, гірше вже теж», — подумав про себе Костянтин.