IV

— То називати тебе чоловік-ліхтарик? — озвалася невдовзі Іра і, випереджуючи відповідь, додала: — Тільки не кажи «перепрошую». У нашій ситуації це вже банальність.
— Костянтин, — відповів Костянтин.

— Ох-ох, — промовила Іра й знову захихотіла.
— Переп... — хотів було сказати Костянтин, подивований безцеремонністю Іриного ох-оху, але спинився і сказав натомість, дивлячись у повній темряві туди, звідки було чутно її голос: — Щось не так?
— Ти хотів сказати, Костя? — запитала Іра.
— А ми, власне, перейшли на ти? — поцікавився Костянтин.
— Гаразд. Я від початку про тебе так і подумала.
— Що подумала? До чого ці мудрування? — Слова Іри торкнулися тієї чутливої струни Костянтинової, та й загалом чоловічої натури, яка не дозволяла, щоб про нього казали «так і думала», і тут він сам перейшов на ти.
— Що ви всі однакові. Ці гарно одягнені люди з тонкими рисами обличчя та конвеєрними посмішками. Ви посміхаєтесь не тому, що смішно, а тому, що знаєте, що у вас гарна посмішка. Ви всі такі монохромні, що зливаєтеся навіть із цим офісом. Ви вже як елемент інтер’єру. А щоб перейти з людиною на ти, вам потрібна спеціальна нагода. Для вас це як зійти з висоти, на яку всі решта ніколи не підіймаються.
Костянтин мовчав. Не те щоб він очікував почути дифірамби, але такі слова від незнайомої особи, таким буденним тоном, наче все це було само собою ясним, залишили його в деякому сум’ятті. Крім того, якоюсь окраїною душі він знав, що в Іриних словах є частка правди. Хоч невиразно, але йому стало не зовсім зручно за те, що він поводився зверхньо.
— Костя, — сказав він зрештою.
— Ура! — зраділа Іра. — Я вже засумнівалася, чи подіє.
— Чи подіє? — перепитав Костя з нерозумінням.
— Ага, я це спеціально так сказала. Найкращий спосіб когось розговорити — учинити маленьку провокацію, а тоді просто скерувати розмову в потрібне русло.
Кості було несимпатично, що він дозволив собою так легко маніпулювати, але водночас він не міг не визнати, що план Іри був не позбавлений кмітливості й спрацював цілком влучно.
Щоб відвести розмову від себе, Костя вирішив запитати Іру, які справи були в неї та чому вона так поспішала. Він передбачав, що розповідь про себе зможе зайняти її надовго. Але він думав, як сформулювати це питання так, щоб жодним чином не виказати більше інтересу, ніж було потрібно та не обернути свій план проти себе й не відповідати на град запитань.
— Слухай! — перервала його думки Іра. Уперше в її голосі почулося щось схоже на пересторогу.

— Нічого не чую, — сказав Костя, прислухаючись.
— Та ні, не це. Мені тільки спало на думку — а ти не боїшся темряви чи чогось такого? Замкнених приміщень? Клаустрофобія?
Костя усміхнувся.
— Ні. Ні першого, ні другого, ні третього.
— Тоді гаразд, — мовила Іра з полегшенням. — Я було подумала, тобі так кортить звідси вибратися, бо ти боїшся.
— Не в цьому річ. — Костя згадав про зустріч. — До зустрічі, яка
має... Судячи зі всього, яка мала відбутися, — поправився він, глянувши на телефон, — було докладено дуже багато зусиль. Співпраця, на яку ми розраховуємо...

І Костя почав зі звичною корпоративною патетикою розповідати Ірі про серйозність цієї домовленості, не забуваючи при нагоді спімнути важливість та цінність у ній саме своїх особистих якостей і здобутків. Костя був певний, що Іра захопиться тим, як вдало він займається такими важливими справами. Принаймні так завжди робили його співрозмовники. Але Іра наче прослухала все це без жодної уваги, і коли Костя завершив свою розповідь, вона продовжила попередню тему:
— А я з дитинства боюся залишатися на самоті. Аутофобія. Коли я довго буваю наодинці, мені стає моторошно. Я починаю хвилюватися і не можу ні на чому зосередитися. Відразу стрибає пульс і дихання. Буває, мене починає трясти, не стає повітря. З’являється майже підшкірне відчуття, що зараз трапиться щось погане. Це рідкісне відхилення. А ще в дитинстві в мене була астма. Це все ускладнювало. Коротко кажучи, химерний досвід. Буває, ти чогось боїшся, і тобі, логічно, страшно, а тут тобі ще й додатково страшно від того, що страшно. Ніколи не знаєш, як усе закінчиться наступного разу. — Іра на мить змовкла. — Та на людях зі мною такого не стається, не думай. І все це насправді не так погано. У моєї бабці, наприклад, були ці... — Іра, очевидно, стала щось активно демонструвати руками в темряві. З еха від її жестів Костя вирішив, що, можливо, це й на краще, що він їх не бачить. — Тому я стараюсь радіти тому, що є, — підсумувала Іра. — Так, я не можу довго перебувати у порожніх приміщеннях, мені некомфортно гуляти порожніми вулицями, незручно їхати увечері в порожньому транспорті... Та було б гірше, якби, наприклад, щось було не так із моїми мізками. Розумієш? Тобто мені б тоді, мабуть, було байдуже, але іншим... — голос Іри стих.
Костя почувався дещо опущеним у воду. Йому тепер стала зрозумілою Ірина поведінка. Увага була потрібна їй не задля епатажу, а тому, що для неї це було необхідним, як повітря чи вода. «І попри це вона знайшла в собі опору, не зламалася, навіть бачить у цьому позитив і відкрито ділиться своєю історією». Образ Іри в очах Кості тепер ставав уособленням гідності та заслуговував на повагу.
— Мені шкода. Я не здогадувався... — почав Костя.
І тут Іра зареготала так, що, якби не грубі стінки з листової нержавійки, її сміх, напевно, лунав би по цілій ліфтовій шахті.

— Та я вигадала це все! А ти повівся! — заходилася Іра. — І ще таким голосом кажеш «мені шкода» — мені на секундочку і самій стало трішки совісно.
Костя був ошелешений.

— Вся історія неправда?
— Звичайно, ні! — сміялася Іра. — Тобто така фобія насправді існує, але зі мною все гаразд, і бабця теж тьху-тьху. — Іра постукала по металевій стінці, далі сміючись.
— Знаєш, це був невдалий жарт, — буркнув Костя. Він був невдоволений, що знову повівся на Ірину витівку, але водночас відчував певне полегшення, що все це було вигадкою. — Не здивуюся, якщо з такими жартами ти справді колись залишишся одна, — відповів він, сподіваючись ще хоч якось повернути честь своєму становищу.
— Таки добре, що ти проґавив свою зустріч, — сказала Іра.
— Як саме? — запитав Костя й знову розчаровано глянув на телефон.
— Ось як я тебе обвела навкіл пальця — проти овець молодець, а проти молодця і сам вівця. — Іра знову хіхікнула. — Твої партнери точно б скористалися твоєю легковірністю не на твою користь.
— Це інше, — відповів Костя. — У таких справах свої правила. — За розважливим тембром його слів відчувалося, що вони засвідчені досвідом.
— Схоже, ти дещо знаєш про складність життя, — зауважила Іра, але було незрозуміло, чи вона каже це серйозно, чи іронізує.
— Думаю, всім відомо, що життя не завжди просте та ласкаве. — Сказав Костя.
Іра замислилася.
— Зрештою, життя як пластилін — що хочеш, те й ліпиш. А ноги стомилися, — сказала вона невдовзі й у пітьмі опустилася на підлогу, сіла на поділ теракотового пальта, притулилася спиною до стінки з дзеркалом і випростала ноги. — Добре, що тут місця на десятьох.
— Узагалі цілком можливо, що твої партнери теж запізнюються або, як і ми, застрягли в сусідньому ліфті. Хіба б вони вирішили піднятися східцями. Але ж такі люди не ходять східцями, — говорила Іра.
«Усе ж чимось кумедна персона», — подумав Костя. — «І ці імпровізовані жарти, і ця атакуюча безпосередність». Він перейшов до протилежної від Іри стінки і теж опустився на підлогу.