V

— То які плани були в тебе? — запитав-таки Костя, вже не обмірковуючи, як замаскувати своє питання, бо тепер йому і справді було цікаво.

Розмова, хоч і тривала лише з добру годину, стала цілком легкою та відкритою. Оригінальність Іриних відповідей і її висловлювання мимоволі заохочували продовжувати бесіду.
— Які були, тих уже немає, — хіхікнула щиросердечно Іра й почала розповідати, за яким дивним збігом обставин опинилася в цій споруді й чому так поспішала.

Свою розповідь Іра вела звично простакуватим тоном, але мова її воднораз майоріла різними іскристими фразами та жвавими зворотами. Вона нагадувала полотно імпресіоніста: подивишся на кожну фразу окремо — мазок як мазок, нічого хитрого, а оглянеш їх усі разом — і бачиш раптом і гру кольорів, і вивірену композицію, і живий сюжет. А Ірин голос, здавалося, без жодних незручностей міг переходити від фальцетів до басів та назад, додаючи усій історії особливої фактурності. Час від часу Костя щось запитував Іру, час од часу Іра щось запитувала Костю. Так минуло ще майже дві години, і що далі, то більше Костя почувався як на долоні — Іра знала про нього все, подекуди навіть краще за нього самого, і водночас він про неї не знав майже нічого. Зазвичай усе з ним бувало достеменно навпаки.

Іра зашаруділа сумкою і сказала:
— Ну що, сідай тепер ближче.
— Для чого? — запитав Костя, втім, підвівся й перейшов до стінки, біля якої сиділа Іра.
— Хіба дама повинна просити та ще й пояснювати? — посміхнулася Іра. Поки вона копирсалася в мішкуватій сумці, Костя чомусь думав про те, чи добре він сів. Чи не занадто близько та чи не занадто далеко від Іри. — Є, — сказала Іра, — тримай. — І подала Кості щось округле та характерно м’якувате.
— Мандарин? — здогадався Костя, всміхаючись кумедності цієї ситуації. Він дістав із кишені піджака чорну хустинку, з ініціалами на одному з кутиків, і знову увімкнув ліхтарик. Хустинка стала білою.
— Ні-ні, вимкни. Таке мерзенне світло! — запротестувала Іра.
Здається, це було вперше, коли Костя подумав про застосовність категорії мерзенності стосовно світла з ліхтарика у телефоні. Але воно й справді віддавало трохи їдкою жовтизною. Костя вимкнув і в пітьмі розстелив хустинку на підлозі між собою та Ірою.
— Облиш, у мене є, — сказала Іра й дістала із сумки поліетиленовий кульочок. — Клади сюди.
Костя забрав хустинку назад до кишені й став чистити мандарин над кульочком. Ліфтова кабіна наповнилася знайомим цитрусово-святковим запахом. Коли Костя простягнув руку до кульочка, щоб покласти в нього шкурки, тильною стороною долоні він випадково торкнувся Іриних пальців. Це було приємно.
— Знаєш, ти вмієш дивувати, — сказав Костя.
— А тепер, на жаль, тобі таки доведеться посвітити, — відповіла Іра.

Костя знову дістав телефон і ввімкнув ліхтарик.
— Води? — запитала вона, пропонуючи Кості невелику плящинку.
— Поки ні, дякую, — відповів Костя. Він не був готовий поступитися своїми стандартами особистої гігієни, до яких, очевидно, не відносив пиття з не своєї пляшки.
— Я запитала, бо знала, що ти відмовишся, — потішилася Іра. Костю ця фраза розвеселила. Іра зробила кілька ковтків, дістала із сумки маленький запаяний пакетик, надірвала його й обережно всипала до пляшки кристалічний порошок. Тоді збовтала її, зробила ще кілька ковтків і сказала:
— Можна вимикати.
— Що це? — поцікавився Костя.
— Знеболювальне, — відповіла Іра та розповіла, що недавно їй видаляли зуб.
— Не найприємніше відчуття, — сказав Костя співчутливо.
— Мушу визнати, бувало й краще.
Десь унизу щось гуркнуло, і почувся осадкуватий голос.
— Там хтось є?
Костя швидко підвівся, підійшов до дверей і прокричав у відповідь, щоб його було чутно:
— Так, двоє людей.
— Добре, — відповів голос. — Ми вже добралися. Електрика вже подана, але там проблема з ліфтом. Ми зараз будемо дивитися, що не так. Залишайтеся там.
— А можна відчинити двері ззовні? — прокричав Костя, але йому вже ніхто не відповів.
— Залишайтеся там, — повторив він сам до себе. — А куди ж нам іти?
— Сподіваюся, це механік, і сподіваюся, вони швидко, — зітхнула Іра. — Усе-таки зима.
Костя одразу зняв піджака та подав його Ірі.
— Облиш, я не тому сказала, — відмовилася вона.
— У жодному разі, — наполягав Костя й Іра таки погодилася та накинула піджак поверх пальта. Піджак справді зігрівав, а цей факт своєю чергою, не давав замерзнути Кості.
Невдовзі осадкуватий голос повернувся.
— Є там хтось?
— Ні, усі вже пішли, — відповів Костя.
Іра засміялася.
— Куди пішли? — здивувався голос.
— Ми тут, ми не можемо нікуди піти, — відповів Костя.
— Там не все так просто, треба час, але можна вас витягти через люк, — сказав механік.
— Давайте! — зрадів Костя, зауважуючи подумки, що це була одна з перших його ідей. Та йому в контрапункт одразу зазвучало Ірине «Ні!».
— Чому ні? — запитав Костя.

— Здається, ліфтова шахта — це вже пригода не для мене.
— Усе буде в порядку, ліфт вимкнений, він нас проведе.
— То що там? — кричав механік.
— Якщо мусиш, іди, а я дочекаюся, поки все запрацює, — сказала Іра. Костя помовчав декілька митей і прокричав до механіка:

— Ми будемо чекати.
— То що ви час тягнете? І так є чим зайнятися, — почув він у відповідь. — Що за хам? — обурився Костя.
— Бачиш, можна витягти людину з бідності, але не бідність із людини, — сказала Іра, всміхаючись, і додала: — А знаєш, може, таки спробувати через шахту.
Костя повернувся й глянув у її сторону.
— Ні-ні, це жарт, — засміялася вона. — Шахта мені точно не личить.
— Тоді будемо чекати, — сказав Костя і знову опустився на підлогу біля Іри.