В ліфті

VI

У розмові настала органічна пауза, і якийсь час Костя та Іра сиділи мовчки, а тоді Іра неждано почала співати. Костя, зовсім такого не очікуючи, здивовано повернув до неї голову. Не менш неочікуваним було й те, що Іра співала французькою.

— Non! Rien de rien... — виводила вона тонким голосом, акцентуючи його колоритною охриплістю. — Non! Je ne regrette rien. Ni le bien qu'on m'a fait. Ni le mal tout ça m'est bien égal!
Хоч Костя знав французьку і знав слова пісні, вони звучали для нього приблизно так: nonrienderiennonjeneregretteriennilebien... Не тому, що Іра співала погано, зовсім ні, навпаки, тому що це було абсолютно чудово, і від цього на Костіному обличчі проступила широка посмішка, яку, здавалося, можна було побачити навіть у цій суцільній темряві. Ірине виконання було таким своєрідним і не подібним до оригіналу, але таким проникливим, що в Кості не було сумнівів — це набагато краще за оригінал. Його уява сама доповнила голос Іри всім необхідним аранжуванням — клавішними, ударними, духовими, і коли б хтось сказав йому, що в цій ліфтовій кабіні насправді немає музик, а він не сидить зараз у велюровому кріслі, у партері, Костя б не повірив.

— Браво! — вигукнув Костя й заплескав у долоні, коли Іра закінчила. — Я вирішила, ти не станеш заперечувати.
— На біс! — вимагав Костя захоплено.

Іра засміялася. Вона вивела ще кілька нот, пробуючи, чи зможе, а тоді заспівала анданте:
— Cet air qui m'obsède jour et nuit. Cet air n'est pas né d'aujourd'hui...
«Що за чудна людина!» — зумівався про себе Костя. З юності він любив і відчував музику. Музика була лейтмотивом його життя. З часом ця любов припала пилюкою, і тому тепер він сприймав усе з особливою вподобою. Ніби й не стало більше чорної кабіни, і пропущеної зустрічі, і цього офісу, і всього того злободенного.

— Madonna mia! — вигукнув Костя. — Винятково неповторно!
Іра, усміхаючись, виконала удаваний реверанс, наскільки його можна було виконати, сидячи на підлозі в ліфті, без світла. Костя перебував у такому піднесенні, що, хоч Іра вже не співала, у його голові далі грала музика. Вигляд Іри, коли вона влетіла в ліфт, теракотове пальто з дивним поясом, ця легковажна поведінка, кумедна іронія, навіть кольоровий манікюр на нігтях і геометричний візерунок на безіменному видавалися тепер Кості цілковито гармонійними та злагодженими. Спробуй забрати із цього хоч одну складову — відразу руйнуються усі чари.
— Знаєш, — сказав Костя, — моє перше враження про людей надзвичайно точне. Воно майже завжди безпомилково правильне.
— Не важко помітити, що механік хам, — сказала Іра.
— Ні, — усміхнувся Костя, — я хочу сказати про тебе. Спочатку я подумав, що гірше, ніж застрягнути в ліфті в такий день, може бути хіба застрягнути в ліфті разом із тобою. — Іра залилася щирим сміхом. — Але зараз я зовсім не жалкую. Це найкраще застрягання в ліфті, яке зі мною ставалося. Тобто воно насправді єдине. Ти розумієш, що я маю на увазі...
І тут в кабіні на повну яскравість засвітила світлодіодна панель, і знайомо загудів привід підйомного механізму.
— Невже? — запитала Іра, прикриваючи очі долонею.
— Не йметься віри, — сказав Костя.
Ліфт повільно поповз угору до того поверху, на який мав прибути перед зупинкою. Костя з Ірою підвелися, і тільки вона хотіла віддати йому піджак, ліфт знову завібрував, щось стукнуло, і кабіна скочила вгору сантиметрів на тридцять, а тоді круто спинилася. Іра похитнулася, Костя спіймав її за лікоть.
— Що ж це таке?! — гукнув він і загримав кулаком по металевих дверях. — Усе добре? — глянув він на Іру.
— Так, усе гаразд, — відповіла Іра.
Кабіна знову спокійно поповзла, але вже донизу.
З десяток поверхів Костя з Ірою стояли напоготові, чи не станеться чогось подібного знову. Щось заворушилося в Костіній долоні. Він повернувся й зрозумів, що продовжував тримати Іру за руку, і вона її щойно забрала. Він глянув на Іру. Іра глянула на нього, але за мить відвела погляд.
— Все гаразд? — запитав знову Костя.
— Так, справді все добре, дякую, — сказала Іра, перевіряючи сумку. Костя відчув відстороненість у її голосі й не міг збагнути, від чого вона взялася.
Ліфт уже опустився до тієї висоти, на якій мобільний сигнал був достатньо стабільним, і в телефон Кості посипалися усі сповіщення, які він пропустив за минулі години. Життя поверталося до звичного сюжету, і в цьому була якась важкість. Усупереч тому, що весь час Кості здавалося, ніби він тільки й чекає, коли зможе звідси вибратись, йому тепер не хотілося, щоб ліфт їхав на перший поверх. Не зізнаючись собі, він сподівався, що кабіна знову зупиниться і світло знову погасне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше