VII

Але ліфт таки дістався першого поверху, пролунав дзеленьк, і двері відчинилися. Костя та Іра вийшли в простору залу. Осадкуватий голос окликнув Костю.
— Підпишіть тут, що все добре і претензій немає.

Костя суворо глянув на електромеханіка, середніх років кремезного чоловіка, з грубими рисами обличчя, у темно-синьому робочому комбінезоні, і сказав йому за інцидент, який стався з кабіною. Механік дивився повз Костю.

— То претензій немає? — запитав він.
Костя продовжував суворо дивитися.
— Ми тоді ще раз перевіримо.
— Перевірите двічі, — сказав Костя. За інших обставин він би не погодився підписувати, але тепер йому не хотілося чекати й не хотілося, щоб чекала Іра. Він узяв журнал і поставив лаконічний підпис.

Коли Костя повернувся, Іра вже виходила з офісу через карусельні двері. — Іра! — гукнув Костя. — Зажди! — І почав наздоганяти її швидким кроком, минаючи гардероб, де висів його верхній одяг.
— Іра, — повторив він, наздоганяючи її й торкаючись її руки. Іра повернулася й глянула на Костю. Костя глянув на Іру. На його обличчі було видно хвилювання.

— Я хотів сказати... — почав Костя.
— Тсс! — лагідно перебила його Іра, торкаючись уст Кості вказівним пальцем. — Не опускаймо цю історію до банальності, — сказала вона, знову простодушно та легко посміхаючись, від чого Костя теж мимоволі посміхнувся.
Декаду секунд Костя дивився їй услід, а тоді гукнув:

— Іро, зачекай!
І швидким кроком став наздоганяти дівчину в теракотовому пальті.