Частина 4

Надворі дощило, по даху били важкі краплі води, чутно було як за вікном завівав вітер, на дворі не погода... Я накрившись теплим мохнатим пледом передивлялася серії свого улюбленого серіалу "Друзі" В кімнату хтось постукав, а потім зайшов, то був батько.

– Хочеш поговорити? – Запитав він й підійшов до ліжка.

– А що таке? – у відповідь запитала свого батька, поставила свій старенький сірий ноутбук з наліпками поруч. Натиснула серіал на паузу.

– Я хотів у тебе спитати, 

Про що він зміг дізнатися?

– Нічого не сталося? – продовжив батько, в його карих очах бачила тривогу.

– Ні, чому б це? – Я привстала з ліжка, посунула ковдру і глянула на батька здивовано.

–  Ейбіґель, ми з мамою хвилюємося за тебе, той хлопець, незнаю як його Роберт чи..

– Робін, – переправила я,

–  Так, Робін, він тебе образив? – запитує він делікатно, чекаючи моєї реакції. Він знає, що я емоційна як і мати.

– Ні, жодним чином, все добре. Він просто мій друг. Один із друзів. 

Хіба це нормальна відповідь?

– Ти ходиш засмученою, вся в думках.

Ну це й не дивно, Джейден знову в місті.

– Ні, все добре, справді. – В голос промовила я, стараючись сказати це якомога щиріше.

– Значить, мені здалося, і в тебе просто немає настрою, але скоро він з'явиться?! – продовжив трохи веселіше батько.

– Так, – усміхаючись відповіла.

– А Джейден, з ним ви налагодили стосунки, знаю ви колись дружили?

О так, дружили.

– Все нормально.

Якби так дійсно було, було б чудово. Батьки знали про наші стосунки, вони помітили ще до того, як ми почали зустрічатися. Та ось про роставання в деталях знає тільки Джозі, моя старша сестра. Наразі вона в Британії, працює і живе там. 

– Я радий, що в тебе все добре, – відповів батько, ми усміхнувшись один одному, обійнялись.

– Ходіть вечеряти! – гукнула мама, і ми переглянувшись, направилися до дверей.

Я люблю своїх батьків.

Вечором довго переписувалась з Роні. І як ви думаєте про що ми говорили? Так, звісно що про її нового залицяльника. День видався виснажливим, тому я швидко заснула.

Наступного дня, то, здається був четвер... так, четвер. В школі було багато відсутніх, в тому числі і Джейдена, день пройшов тихо: без бійок в холі, без сварок в столовці, ну загалом – нудно. Та це можливо й добре, так я більше концентруюся на навчанні. То був четвер, а значить після школи я повинна була піти до репетитора. Це дуже нудно, проте я вимушена постійно займатися, до іспитів залишилось мало часу. Я забігла додому щоб взяти деякі речі зошити й блокнот і залишити свій шкільний рюкзак вдома. Я вже переодягнулася і їла нашвидкоруч зроблений бутерброд, знову поглянула на годинник, запізнююсь!! Зібралась виходити, дзвінок в двері.

Кого там принесло ?! – в голос пробурмотіла та відкрила двері. Перед собою побачила Мейбл. Мою руду подругу Мейбл.

– Ти кудись йдеш? Я можу пізніше зайти...

– Проходи в дім – впевнено кажу, й рукою вказую на кухню.

– Та я не на довго, хочу сказати, якщо твоя пропозиція ще в силі, то я чекаю тебе у нас в домі. Мама з Джеєм поїхали по справах, а мені нудно самій, то я згадала, що ти пропонувала допомогу.

Прийти в дім Джейдена. Ступити на той поріг? Як я могла таке пообіцяти...

–  А, ну так, я ж казала.

–  Ні, ні, ти йди куди планувала, зайдеш пізніше. Може я й сама справлюсь, там не так багато. Справді – поправляючи своє мідне волосся рукою, запевняє подруга. Думає, що нав'язується. Та ні. Я з радістю їй допоможу.

– Я зателефоную і скажу репетитору, що сьогодні не прийду, в мене зовсім нема бажання їхати через ціле місто, щоб 2 години стирчати в репетитора. Я не вивчила попередній матеріал, та ще й хмари дощові збираються. Он який вітер – рукою показую на дерева, за вікном. Говорила швидко, впевнено. Бо ж справді не хотіла їхати туди. Хоча і в дім Джея не було бажання йти. Ну але це не тільки його, а й дім Мейбл. Як би він був там, я б не йшла. А він кудись поїхав. Тож через пів години ми були в домі Евенсів.

Прибирали в кімнаті Мейбл: світлі стіни кімнати, одномісне ліжко біля стіни, а в іншому, протилежному боці – робочий стіл. Велика шафа, та декілька поличок на стіні, там колись стояли книги. Кімната була майже порожня. Мейбл витерла пил, помила підлогу, я ж прийшла, щоб ми разом розставили її речі. Щоб було веселіше, як колись.

–  Мейбл, – звертаюся я, розкриваючи коробку речей, подаю їй і запитую, – чому ви знову тут? Я звісно рада тебе бачити, та все ж? І до речі, де містер Евенс, він залишився в Атланті ?

Мейбл взяла фото, які я їй подаю, і глянула на них усміхнено.

– Ти знаєш, що тоді ми переїхали до Атланти через батькову роботу, – каже та, і прикріплює фоторамку на цвях над ліжком, – наші батьки думали, що це допоможе їм відновити теплі стосунки, почати все заново, й так далі... Та нажаль, не вдалося. Вони ще більше почали сваритися, батько став затримуватися на роботі.

– Мені прикро, вибач що спитала. – Одразу вибачилась я. Незручно вийшло.

– Нічого, – вона глянула на мене, в її карих очах скрутилися сльози, – оо, Еббі, я рада повернутися в рідний дім... Як добре, що ми його не продали. З навчання буду приїжати сюди, а не в ту холодну квартиру.

– Подруго, все буде добре, – я встала, а вона ж спустилася ж ліжка, і міцно мене обняла. Мейбл так важко. Я бачу вона щаслива бути тут, але водночас засмучена таким перебігом подій,

 – Через місяць буде офіційне розлучення, – не стрималась вона, і по щоках, полилися сльози.

– Прикро. – Тихо линуло з моїх вуст.

Я не знаю що казати. Взагалі що казати в таких випадках? Чого нам не розповідають, як підтримувати людей, замість того ми вчимо інтеграли?! Напевне просто мовчати... А я й справді, бо Мейбл розповідала далі:

– Я знала, шо так буде, останнім часом вони багато сварилися, І я і Джей з батьком в хороших відносинах, ми часто говоримо, по-суті все так як було, просто живемо по-різно. Джей взагалі спочатку хотів залишитися там.