Частина 5

Наше улюблене місце – скеля, на окраїні міста, з якої видно все як на долоні. Наші тіла гріють промені сонця, щось заходить за горизонт, а мою душу гріє його гра на гітарі. З кожним доторком до струни, на серці стає все тепліше, й тепліше. А наші погляди:  я бачу його справжнього, щирого, бачу всю його любов. Я так довго чекала цього моменту – ми знову разом. Спостерігаю за його вустами, що так ніжно промовляють моє ім'я - Еббі, Еббі.

– Ейбіґель, вставай, тобі час в школу... Еббі, просинайся, – легко штовхаючи будить мене мати.

 – Доброго ранку, мам? А де Джейден ? – доню, тобі сьогодні в школу, збирайся і ходи снідати на кухню. – Добре, зараз буду, – відповідаю я протираючи очі.

Це був сон? А й справді, хіба може бути правдою?

Я засмучено встала і пішла збиратися до школи. Впевнена, що в кожного було таке відчуття розпачу, коли просинаєшся після дивовижного сну з твоїми мріями, і розумієш це все це лише ілюзія.

Одягнула помаранчевий светер та світлі джинси, волосся зібрала у високий хвостик. Поснідавши пішла до школи.

П'ятниця, отже, у мене перший урок – хімія. Мало не збиваючи з ніг містера Лопеса, за хвилину до дзвінка все ж встигаю відчинити двері хімічного кабінету.

– Ууу, встигла,– промовляю я, й дивлюся на клас.

– Ну нарешті, я вже думала ти не прийдеш, – відказує Шарлотта як тільки-но я присідаю на своє місце, біля неї і Кевіна.

Вчитель пояснює нам тему і хід лабораторної роботи. У класі тихо, адже всі учні стараються розпізнати з його бурмотіння хоча б якесь слово, ідеальну тишу перебиває стукіт в двері. В клас з запізненням заходить він.

– Добрий день, вибачте за запізнення. – Спокійно мовить учень закриваючи за собою двері.

– Добридень, Евенс. Причина твого запізнення?

– Не зміг вчасно припаркувати свого коня, – іронічно й самовпевнено відповідає той, в руках тримав ключі від автівки. Вчитель вказує йому на вільне місце.

Чому йому так легко все сходить з рук ? Минулого разу після мого запізнення мене викликали до директора. Джейден направляється в нашу сторону.

Він хоче сісти біля нас, подумала я. О ні, Джейдене, я тебе вижену. Кучерявий робить декілька кроків в наш бік, ступає, глядить на мене і я поглядом провожаю його за сусідню парту. Він сідає біля Лори.

– Подруго; Еббі! – Шарлотта штовхає мене ліктем, відриває мене від думок.

– Що таке? Ти ще спиш? – продовжувала запитувати вона.

– Ні, я просто задумалась.

– І про що саме? 

Знала б ти, Шарлотто.

– Розповім на перерві. – запевнила подругу.

– Дівчата, тихіше – зауважив Кевін, який уважно слідкував за діями вчителя.

Весь урок ми, та майже весь клас сиділи тихо. Уважно і зосереджено виконували лабораторну роботу за настановою вчителя. Тільки пара Джейдена і Лори ніяк не могли заспокоїтися і весь урок мені, і всім присутнім були чутні їх розмови і кокетливий сміх Лори.

Навіщо він мене дражнив?

Вчитель давав їм зауваження декілька разів, та все одно вони продовжували говорити. Та це й не дивно, Лора його названа дочка, він крутить роман з її мамою, тому містер Нілсон закриває очі на її поведінку. Та це хіба справедливо?

– Блін, я вже не витримую, скільки можна, – в голос промовляю подрузі.

– Про що ти? – запитує Шарлотта, почувши моє невдоволення.

– Я про тих двох, – кидаю погляд на парту поруч.

– Еббі, та забий на них, вже майже кінець уроку, – переконує мене подруга, й вливає в пробірку якусь прозору рідину.

Що взагалі ми робили? Я зовсім не чула вчителя. Розумію, що нічого не розумію.

Вчитель вийшов до комірки за певними реагентами, а розмови тих двох стали ще голоснішими. В момент пролунав дуже голосний сміх Лори і Джея. Я й не витримала. Вибачте, занадто ж емоційна.

– Та закрий вже свого рота, ти заважаєш! –  Вставши із-за столу, повернувшись до нього, на весь клас голосно промовила я.

– Кому я тут заважаю? – спокійно запитав Джейден. Я побачила його пихатий вираз обличчя. 

– Йди ти в дупу! – промовила так, що мене було чутно на весь клас.

Гляділа перелякано Шарлотта, прикривши обличчя сидів Кевін. А в прямо в цей момент, ну як годиться, з комірки вийшов вчитель, і що він побачив: я вставши із-за парти, кричу на Джейдена Еванса. Кругом тиша, чутно було лише мій голос. Навіть з його поганим слухом, не почути моїх слів було просто не можливо. Я влипла.

– Що це таке, Ейбіґель Браун, що за поведінка? – запитує містер Нілсон.

– Вибачте.

Вже за декілька хвилин я знову сиділа в кабінеті директора, слухала нотації містера Стоуна –  директора нашої школи: про мою поведінку сьогодні, і прогул декілька днів тому, про рівень знань, і низькі оцінки. Про те, що потрібно більш серйозніше ставитися й готуватися до іспитів. Про те, що я повинна цікавитися проведенням випускного. Хоча відверто мені байдуже. Згадати мої слова на при кінці листопада: "Все тепер я повністю у навчанні" Кого я обманюю.

Перерва. Направилася в клас, де в нас був наступний урок. Шарлотта одразу підбігла з питаннями, тут вже і Сінтія прийшла. Історія в нас разом проводиться.

–  Дівчата, спокійно, – відповіла подругам, – нічого страшного: послухала нотацій, дома також буде розмова з батьками, бо вони їм скажуть. Ну все очікувано. Я ж сама винна, треба було спокійніше поводитися й не звертати увагу на дурня.

– Вибач, – за спиною мовить голос, так той самий, – рука торкнулася мого плеча.

Я повернулася до нього обличчям. Дивлюсь, а він в очі і не гляне.

– Вибач, Ейбіґель, – знову повторив Евенс. Ні. Не почулося.

Джейден просто пішов. Вибачився і пішов, я нічого й не відповіла. Але що тут відповідати?

– Що це було ? – запитала Сінтія, здивовано переглянувшись з Шарлоттою. – Джейден вибачився ? – знову запитує вона,

– Так. – відповіла Шарлотта.

– Коли останній раз він вибачився перед кимось, – запитуючи сама себе, й нас водночас, мовила Сінтія.