Частина 6

Навпроти школи є невелика кафешка, куди ми часто забігаємо випити чаю чи капучино. Її стиль мені неймовірно подобається, неначе маленький простір Британії. Багато чи мало, та я вже 2 рази гостювала в сестри, яка там мешкає, тож саме такі кафе люблю відвідувати в дощовому Лондоні.  Маленький дзвоник над дверима сповіщає – хтось прийшов. В залі тихо, за столиками ледь чутно розмови гостей. На фоні грає приємна музика місцевого радіо, за барною стійкою, як завжди, сидів містер Долл, водій шкільного автобусу, й пив каву. Він там частий гість.

– Два латте і капучино.

Мила офіціантка прийняла наше замовлення. І вже через кілька хвилин замовлення було перед нами. Ми зайняли крайній столик, біля вікна.

– Ну ти все таки прийдеш? – роблячи глоток капучина запитала в мене Шарлотта.

– Краще дома фільм подивлюся, – відповіла я і глянула у вікно.

На дворі було не холодно, але хмарно. Наче сонце й  пробивалося через пелену хмар, проте йому не вдавалося.

– Еббі.

– А? Що ти казала? – перепитую я, Сінтія звернулась до мене, проте я не почула її слів. Занадто багато думок.

– Я кажу, що напишеш, – відповідає вона.

–А так, звичайно.

Сінтія продовжує свою розмову. Та я знову відповолікаюся від теми. Дзвіночок над вхідними дверима привернув мою увагу. В кафе, з темними коричневими стінами й меблями, зайшов білявий хлопець. Він оглянув кафе, і його погляд впав на наш стіл. Дивився, ніби когось з нас вже знав.  

– Йдемо? – запитала шатенка, і Сінтія махнула головою.

Ми розплатились і виходячи з кафе, я все ж глянула на того білявого хлопця. Він сидів за барною стійкою. Світле волосся, блакитні, як те небо – очі, скули не виразні, обличчя вузьке. Та посмішка, з якою він на мене глянув у відповідь, пробуджувала бажання, познайомитися з ним по ближче. Та ні, ми пішли з подругами. Поїхали додому, люба Шарлотта, що час від часу бере автівку батьків, відвезла нас додому. По дорозі я знову спробувала увімкнути телефон, та все дарма, він повністю вирубався. Зайшовши в дім, почула голос батька. Той чомусь сьогодні повернувся рано.

– Ну і де ти була? – суворий голос батька пролунав з кухні.

Направляюся на кухню, там ще з ранку залишився запах маминих смажених млинців. Батько сидить за столом і перечитує стопку документів. Він навіть вдома зайнятий роботою. Подеколи може й до ночі сидіти в своєму кабінеті, чи то на кухні і прочитувати справи своїх клієнтів.

– Привіт. Ти так швидко з роботи? – проходячи ближче до нього, одразу запитую.

Зазвичай він приходить о 7, інколи о 8.

– Давай, Еббі, все ж спочатку поговоримо про тебе, – рукою вказав на стілець навпроти нього.

– Таак, день був насичений, – пробурмотіла собі під ніс і присіла навпроти батька. Він закрив папку з аркушами, зняв очки, які спеціально використовує для читання.

– Тепер можеш пояснити чому ти так себе поводиш? Пам'ятаєш, я просив тебе: вчися стримувати себе. Ти ж вже доросла.

– Я пам'ятаю, і стараюся. Евенс також був причетний і та дівчина, та їх чомусь не викликали до директора, а лише мене, – з обуренням промовляю.

– Ну ось бачиш, знову, ти занадто емоційно говориш. Я ж розмовляю спокійно. – Батько й справді говорить спокійно, хоча й суворо.

– Все ж я хотів тобі нагадати– до іспитів всього нічого, а я не бачу жодної твоєї підготовки. Я рукою сперлася на підборіддя, мовчки сиділа і слухала батька. Моя поведінка і справді не дуже. Та я люблю цю свою рису –  емоційність. Так, деколи вона виходить боком ( часто виходит боком) зате я вмію за себе постояти.

– Ми з мамою вирішили,  – ця репліка батька одразу зупинила мої роздуми, і я ще уважніше слухала його слова.

Вирішили що?

– Від сьогодні, після закінчення уроків з школи прямо додому. Ти просто не встигаєш вчитися, адже більше свого часу проводиш за розвагами.

– Ну татууу.

–  І крапка.

Значить, кафе було хорошою ідеєю, адже потім мені треба буде спішити додому. Та батьки й так на роботі, як вони будуть знати коли я повертаюся, подумла я, і трохи стало спокійніше.

– І де це ти була після школи?

–  Навіть на вихідних не можна піти погуляти? – ніби не почувши його питання, у відповідь запитую я.

– Еббі, я щойно тобі сказав, більше приділяй уваги навчанню, а не розвагам.

– То можна чи ні ?

– Ейбіґель! – суворо повторив він.

– Зрозуміла. – пробурмотіла я, і вставши почьовхала в свою кімнату. 

Батько й далі сидячи за кухонним столом перечитував документи, працював. У нього є свій кабінет в домі, невеликий, та все ж – кабінет, а він там майже на працює.

Можливо зробити собі студію для малювання там ? Ні – не варіант.

Батько звик на кухні разом з мамою, яка  працює викладачем в університеті, перечитують справи і вирішубть різні питання. На кухні... Так. А його папірці деколи можна знайти і у вітальні, й на полиці. Навіть я деколи допомагаю батькові з документацією, складаю й упорядковую.

Вечір того дня

Телефон був повністю зарядженим, побачила декілька пропущених від матері, від Сінтії і Робіна. Я зробила всі завдання, що нам задали й захотіла зайти у соц.мережі. Там були повідомлення від Мейбл, вона також запросила мене на вечірку, все ж дім у них один.

Подруго, я б з радістю, та там буде Джей, – подумала я, й так нічого не відповіла на повідомлення.

До речі, Джей, його сторінка. Давно не відвідувала сторінку Евенса, після розтавання, одразу відписалася у всіх соц.мережах. Мені було боляче дивитись на його публікації. Позначки, дивних незнайомих людей в його історіях. Та звичайно моя цікавість перемагала, близько двох разів. Я заходила з іншої сторінки на його. Дивилась фото. І не витримуючи, просто виходила.

– Еббі, ти зайнята? – запитала мама, і відволікнула мене від думок.

Скільки разів за тиждень я знову думала про Еванса... ?